Спогади Дячука Володимира Микитовича

Я народився 1 квітня 1947 року в селі Грим’яче Ківерцівського району. У православній сім’ї Микити Дмитровича та Анастасії Овсіївни був п’ятим із шести дітей. Хоча час був важким, але ми завжди мали хліб. Початкову освіту здобув із похвальним листом і перейшов у середню Цуманську школу. Саме в Цумані мої батьки почали відвідувати богослужіння євангельських християн у 1963 році. Одне з таких служінь відвідав і я. Слово Боже з юних літ торкнулося мого серця і спонукало ходити на зібрання.
Учителі пророкували мені успішне майбутнє, звичайно, якщо я зречуся Христа. Вони казали: «Не каліч життя. Ми допоможемо закінчити школу з відзнакою, дамо хороший атестат зрілості». На що я відповідав: «Це все другорядне. Найголовніше – бути з Богом!»

У 19 років мене призвали в армію. Через мою відмову брати до рук зброю мене засудили до 5 років в’язниці загального режиму. 1967 – 1972 роки я провів спочатку у Хмельницькій, а потім у Райківській в’язниці. До слова, в останньому місці ув’язнення були дуже складні умови: більше 1000 арештантів працювали над виготовленням парт, процес виробництва супроводжувався використанням різних небезпечних для організму хімічних засобів.

У квітні 1967-го Союз святкував 50-річчя Радянської влади, тому арештовані за окремими статтями підлягали амністії, серед них і я. Мене викликали на пересуд, де першим запитанням було: «То ты веришь еще в своего Бога?». Я відповів: «Так! І навіть наша радянська Конституція не забороняє вірити в Бога». Вирок був коротким: «Ах ты мерзавец! Ты советские законы знаешь, но не выполняешь. Мы тебя сгноим!» У той час я не боявся, а був готовий навіть померти за Христа. І хоч мене хотіли знищити, але Бог повів своїми шляхами.

Зі мною відбував ув’язнення баптистський пресвітер із Києва – Журило Василь Миколайович. Його арештували на два роки за проведення підпільних зібрань. Він для нас був духовним батьком, який наставляв і підтримував.

У колонії села Райковичі Городоцького району Хмельницької області зі мною відбували покарання такі брати: Злидник Георгій (з Мостиського району Львівської області), Бабак Олександр (із села Городище Березівського району Рівненської області), Тимчук Степан (із села Трубки Іваничівського району Волинської області), Лощин Іван (із Ковельщини), Дацер Іван (із Закарпаття). У Хмельницькому зі мною був ув’язнений брат Подвійний Зіновій з міста Галича, що в Івано-Франківській області, до речі, він став моїм найкращим товаришем на все життя. На жаль, у 2007 році Господь його покликав до Себе.

З 1969 по 1971 рік я працював у будівельній бригаді, яку згодом і очолив. У цей час Бог підняв мене в очах старших, і зі мною почали рахуватися. Останні півтора роки був на посаді водія. Возив робітників та різні вантажі на залізничну станцію. На цій роботі ніхто довго не міг втриматися, тому що перевозили спиртне, чай, різні продукти, перепродавали їх, а це було суворо заборонено. Я категорично відмовився мати справу з спиртним, але оскільки в тюремному харчуванні не було жирів, передачі були нечастими і пісними, вирішив транспортувати необхідні харчі. Їх передавали батьки своїм дітям. На пропускному пункті я завжди розповідав солдатам про те, що везу. Звичайно, доводилося з ними ділитися передачею, і батьки це знали, адже в іншому випадку ніхто б нічого не отримав. Коли до звільнення лишалося декілька днів, мені пропонували 25 рублів за те, що я перевезу спиртне. Вони вмовляли: «Ми тебе не розуміємо. Ти ж нічого не втрачаєш!» Але на це була одна відповідь: «Пропонуйте мені хоч золото, але я хочу піти звідси незаплямованим, щоб потім усі могли сказати: віруючим можна довіряти».

Після п’яти років односельчани чекали побачити худорлявого та виснаженого чоловіка, натомість прийшов здоровий чорноволосий юнак у хорошому фізичному стані. Дехто говорив: «Та він не з тюрми, а з курорту прийшов!» Через це був написаний донос у військкомат, щоб мене знищили! Духом Святим було відкрито, що начальник отримав цей лист, прочитав, але Господь забрав цю інформацію з його пам’яті, і зі мною нічого не трапилося. Я навіть купив мотоцикл за 700 рублів, які назбирав під час ув’язнення.

Повернувшись до рідного села, довгий час не міг знайти роботу, адже не мав документів. Тимчасово влаштувався теслею на Рівненську ПМК, на якій працювало багато братів та сестер із Карпилівки.

У той час майбутній тесть увірував у Бога, за що його звільнили з посади керівника котельні. Довелося йому працювати кочегаром. Над ним жартували: «Що, Михайло Яковичу, то був олівець у руках, а тепер лопата? Що ж ти вибрав?» Та Бог вийшов назустріч і дав іншу роботу у виробничому об’єднанні «Волинь – залізобетон», куди згодом влаштувався і я, як виявилося, на 20 років, пройшовши шлях від слюсаря до начальника дільниці. Паралельно з роботою заочно здобував освіту.

До 27 років я не хотів одружуватися, адже була небезпека, що знову покличуть до армії і знову посадять за відмову брати зброю до рук. Згідно із законом після 27 мені не могли присудити більше року. Отож у 1974 році я одружився, і ми з дружиною переїхали до Луцька. До слова, ми мали гарний шлюб, наповнений любов’ю, миром та взаємопідтримкою. Бог подарував трьох діток, що було чудом, адже перша вагітність дружини – позаматкова. Через це на третьому місяці лопнула труба, почалася кровотеча, і стояло питання життя або смерті. Лікарі видалили трубу й рекомендували інтенсивну терапію, але не давали гарантії, що в нас народяться діти. Ми молилися за цю справу, і у Борбині на Свято жнив через сестру Устимку Бог відкрив, що у нас будуть дітки. Бог виконав Своє слово, і в 1979 році народилася перша донька, потім у 1980 – синок, а в 1982 ще одна донька. Після третьої дитини утроба закрилася. Дарованих діток ми виховували за принципами любові.

Як уже було згадано, в 1974 році ми з дружиною переїхали до Луцька і активно влилися в життя Луцької церкви християн віри євангельської. На той час Луцька церква не мала власного молитовного будинку, а зібрання проводилися у баптистів по вулиці Кічкарівській в неділю о 14 годині, а у вівторок і п’ятницю - увечері. Наші брати роками стукали у всі інстанції Москви, Києва, Луцька і ревно молилися до Бога, щоб мати свій власний Дім молитви. Господь не забарився з відповіддю, і в 1989 році в районі «Балки», так називали цю територію лучани, по вулиці Вороніхіна розпочалося будівництво молитовного будинку. На той час я з сім’єю проживав зовсім поряд – по вулиці Мазепи, – тому брав активну участь у будівництві. У кінці 1990 року брат-диякон Шибістий Володимир Пилипович запропонував мені бути в нього помічником. На його дільниці нараховувалося більше 200 членів, і ми по 2-3 рази на тиждень після роботи відвідували стареньких одиноких сестричок, а також багатодітні сім’ї.

У 1991 році після від’їзду до Америки диякона Семенюка Андрія мене обрали на це служіння. До моєї дільниці входили такі села: Липини – 16 членів, Струмівка – 30 членів, Гаразджа – 9 членів, Піддубці – 19 членів, Ново-Котів – 2 члени, Ботин - 2 члени, Котів – 21 член, Лище – 39 членів, Крупа – 2 члени, Воротнів – 2 члени, Ярославичі (Рівненська область) – 4 члени, Зоряне (Рівненська область) - 3 члени.

Я був удома в кожної сім’ї і знав їхні проблеми. Найвіддаленішим з усіх було село Котів (25 кілометрів). У неділю зранку котівці, хто мав таку можливість, приїжджали на служіння до Луцька, а вечорами (у неділю, середу, п’ятницю) зібрання робили по хатах. Стареньким людям було дуже складно доїжджати до Луцька, тому відчувалася велика потреба у власному молитовному будинку.

Ініціативу будувати Дім молитви взяв на себе Дяк Софоній Данилович на своїй земельній ділянці на окраїні села. Розпочалося будівництво в 1993 році, а 26 вересня 1994 року ми отримали свідоцтво про реєстрацію статуту релігійної громади.

Після завершення будівництва, у травні 1996 року, на членському зібранні мене було обрано пресвітером, а Дяка Софонія Даниловича дияконом церкви. У грудні 1997 року ми були рукопокладені на це служіння. 25 серпня 1996 року відбулося посвячення Дому молитви.

Поступово церква зростала і станом на 2004 рік нараховувала 38 членів. При церкві діяла недільна школа, яку організувала і проводила сестра Зеніна Інна Василівна, до речі, вона в той час обіймала посаду директора загальноосвітньої школи.

Хочу поділитися враженням про дуже цікавий момент у моєму служінні. Після обрання на пресвітерське служіння я дуже захотів зустрітися зі священиком православної церкви – Петром, щоб порозумітися щодо нашої подальшої праці в селі. Я приїхав до його дому, привітався словами: «Слава Ісусу Христу», подав йому руку і представився. Потім продовжив: «Ви пастор овець православних, а я пастор овець християн віри євангельської. Ми з вами – два духовних лідери, але суть у тім, що це село є нивою одного Господаря – нашого Господа Ісуса Христа, і нашим обов’язком є виконувати Його велике доручення: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь.» (Мт. 28:19-20); «І казав Він до них: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охриститься, – буде спасений, а хто не ввірує – засуджений буде». (Мр. 16:15-16). Після 70-річного войовничого атеїзму душі людей були спустошені, а природа пустоти не терпить, і людські душі заповнилися безбожністю, яка дала свої плоди: «Учинки тіла явні, то є: перелюб, нечистість, розпуста, ідолослуження, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього. Я про це попереджую вас, як і попереджав був, що хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого!» (Гал.5:19-21). А для того, щоб наші слова мали силу, нам треба чинити так, як радить автор 19 псалму із книги «Псалмоспіви»: «Життям святим ти приклад дай, Щоб грішники прийшли До ніг Спасителя Христа Й спасіння в Нім знайшли».

Далі я зупинився на тому, що засади наших віровчень мають свої розбіжності, але це не повинно нас роз’єднувати. Нам необхідно працювати спільно в цьому плані, допомагаючи один одному, або хоча б не заважати. Ми довго і плідно зупинялися на окремих моментах нашої праці, і зрештою, проводячи бесіду зі своїми парафіянами, він сказав такі слова: «Якщо у вас немає бажання в неділю приходити на службу в храм, то ідіть до п’ятдесятників, щоб не займатися буденними справами, перебуваючи вдома». Зі служителем Петром у нас були дуже теплі стосунки, ми періодично зустрічалися, з його сторони не було претензій до нас, і ми також не критикували православних християн.

Рукопокладання на дияконське служіння

Ще поділюся приємними спогадами про нашу співпрацю із наступними священиками. Педагогічний колектив загальноосвітньої школи очолювала наша сестра Зеніна Інна Василівна, і ми, порадившись, вирішили, що початок навчального року потрібно розпочинати молитвою подяки, що за літні канікули ніхто не скалічився, не втопився. Також хотілося попросити Божого благословення для вчителів, для дітей і батьків на весь навчальний рік. Інна Василівна нашу пропозицію погодила з районним відділом освіти й отримала добро на проведення такого заходу. І ось прийшло 1 вересня – День знань. Я запросив брата Волкова Миколу Олександровича, який очолював колектив педагогів-християн та його дружину Валентину (вона також була педагогом). Ми поїхали до Котова. Але, під’їжджаючи до села, я подумав, що будуть діти й батьки не тільки з нашої церкви, а й з православної. Порадившись з Інною Василівною, ми поїхали до Мар’яна Васильовича (молодого священика з Галичини). Інну Василівну він знав, а мене – ні, тому я мусив представитися, і на моє велике здивування, він не тільки подав мені руку, а й поцілував мене. На нашу пропозицію священик радо відгукнувся, і ми пішли до школи. Там спільно звернулися до вчителів, дітей, батьків словом наставлення, побажання й помолилися до Бога з проханням благословити навчальний рік. Подібними зустрічами разом із православним священиком Михайлом Михайловичем і новим керівником школи Світланою Миколаївною ми розпочинали й закінчували навчальний рік.

Ось так, рік за роком, при снігопадах, заметілі, ожеледиці я більше 20 років опікувався громадою села Котів. Але в жовтні 2013 році дуже тяжко захворіла моя дружина, вона була прикута до ліжка, тому мені разом з меншою дочкою Ніною треба було доглядати за нею, а це потребувало багато часу. І я почав шукати брата, який би допомагав мені в служінні. Я багато років молився до Бога, щоб Він врегулював це питання, і в липні 2016 року отримав відповідь на молитву. Брат Бас Сергій Олександрович, який проживає в селі Башлики Ківерцівського району, дав згоду і на членському зібранні був обраний пресвітером церкви.

Першочерговим завданням нового пресвітера було згуртувати молодь і провести деякі ремонтні роботи в Домі молитви після 20-річної експлуатації. Справи в нього пішли добре. Молодь його полюбила і підтримала. Згодом були виконані деякі ремонтні роботи.

Пізніше брат Сергій поділився думкою про те, щоб не вкладати багато грошей у старий Дім молитви, а почати будівництво нового. Ми провели членське зібрання, де більшість членів підтримала цю ініціативу. І справа зрушилася: була придбана земельна ділянка, знайдені необхідні кошти, і розпочалося будівництво.

За станом здоров’я я вже не міг регулярно їздити в церкву села Котів, тому 22 грудня 2017 року офіційно здав служіння.

Дивитися про церкву с. Котів

Читати книгу "Побудую Я Церкву Свою. 100-річчя євангельської вістки у селі Котів" (pdf)