«Я знаю – Відкупитель мій живий»
Спогади Сергія Баса

Я з’явився на світ 27 лютого 1991 року в місті Рожище, що у Волинській області. У християнській сім’ї моїх батьків народилося десятеро дітей, з яких я був третім. З дитинства відвідував богослужіння, але в чотирнадцять років стався особливий момент, який кардинально змінив хід життя… Мого серця по-особливому торкнувся Христос.

Трапилося це так. У нашій церкві покаявся хлопець, на ім’я Іван, і він чомусь захотів товаришувати саме зі мною. Можливо, так трапилося через те, що часто після вечірнього служіння юнак залишався в нашому домі, адже так йому було краще добиратися до місця роботи на нічну зміну (він працював в Рожищах, а сам був із сусіднього села). Ми багато спілкувалися в той час, але… Його цікавило Слово Боже, а мене – футбол. Я не розумів його до кінця, бо він горів любов’ю до Бога, а я – ні.

Одного разу (восени 2005), на прохання Івана ми з ним поїхали в Ківерці на з’їзд пророків. Мені, підлітку, м’яко кажучи, не хотілося туди їхати, але вирішив зробити це заради нього. Звичайно, у Домі молитви я завбачливо зайняв найвіддаленіше місце, щоб пророки до мене не дісталися. І от йде служіння… За кафедру на проповідь вийшов один молодий брат. Коли він проповідував, відчувалася дія великої Сили Божої. Він виголосив сильну проповідь, а опісля пророкував. Під час цього дійства я пережив щось особливе, і у своїй молитві Богу сказав: «Господи, я хочу бути таким, як він!»

Не знаю, що зі мною сталося, але коли повернувся додому, то дуже змінився, і всі це помітили. Завуч навіть викликала мою маму до школи і питала: «Що ви з ним зробили? Куди його возили? Він зараз у школі поводить себе, як ангел, хоча раніше був зовсім не таким». Мама відповідала дуже просто: «Я за нього молилася». До речі, разом із Іваном ми й надалі їздили на різноманітні богослужіння.

У 2007 році я прийняв водне хрещення, хоча на той час закінчував 10 клас. З того моменту в моєму житті змінилося все. І тепер я почав задумуватися: а чим же я можу послужити Богу? Що потрібно для того, щоб у церкві процвітали Божі дари? Дорогою пошуку відповідей на ці питання я пішов далі і йду нині.

Сім’я Баса Олександра та Раїси

Проповідувати розпочав ще з 12 років. До речі, пам’ятаю, що вперше стояв за кафедрою на свій день народження на молодіжному служінні.

У 2009 році одружився. Моя дружина Ольга походить із села Башлики, у якому живемо з сім’єю сьогодні.

У січні 2010 року мене обрали керівником молоді в Башликівській церкві. Це служіння я ніс шість років і лишив його в січні 2016 року тільки тому, що був обраний на служіння благовісника. У цьому ж році на прохання Володимира Микитовича Дячука став пресвітером у церкві села Котів. Зараз я розказую про це, ніби про звичайний факт із життя, однак не так легко було прийняти цю пропозицію…

Коли Володимир Микитович уперше запропонував мені стати пресвітером, моя реакція нагадувала емоції Сари, коли до неї прийшли янголи і сказали, що вона ще народить сина (хоча їй на той час було близько 90 років!). Я насправді не міг уявити себе пресвітером, але ця пропозиція не давала мені спокою. Кожного разу, коли я їхав до Луцька і бачив знак із написом «Котів», у мені лунали слова: «Ти там будеш». Протягом двох років я боровся із цією думкою і, можливо, так було б і далі, але однієї ночі мені приснився сон. Він мені не сподобався, бо я зрозумів, що треба братися за нелегку працю керівника церкви... Та все ж при зустрічі з Володимиром Микитовичем я сказав, щоб він збирав братів і спитав у них, як вони дивляться на те, що я, такий молодий, буду пресвітером.

У червні 2016 року в церкву села Башлики приїхали Близнюк Михайло Іванович (єпископ Волинського об’єднання УЦХВЄ) та Мельник Петро Трохимович (на той час заступник відповідального служителя по Луцькому регіоні), щоб мене поставити пресвітером у селі Котів. Зі всією повагою до людей, служителів, до Самого Сина Божого, до Ісуса Христа, Якого люблю, я погодився на цю пропозицією.

У Котів я прийшов у віці 25 років і не знав, за що братися. Михайло Іванович підтримав мене і сказав: «Ми не будемо ставити тобі випробувальних термінів. Якщо будеш бачити, що важко, то приїдь і скажи, а ми настановимо відповідальним за церкву когось іншого». Після цієї події я двічі їхав до нього, але ні разу не доїжджав… щось усередині мене не пускало зайти в його кабінет. Мої переживання за цю справу, сльози і молитви знав тільки Господь!

2019-ий – це третій рік, відколи я є служителем у церкві села Котів. Спочатку мені нелегко було залишити церкву в Башликах, в якій нараховувалося 300 членів, з яких 100 осіб – це молодь, і служити там, де на вечірнє недільне богослужіння приходило до десяти людей… Та одного разу у Башлики на одне із зібрань приїхав брат, який розповідав свідчення із свого життя, яке, як виявилося, було досить подібне до моєї ситуації. Я добре запам’ятав, що прийшов момент на його життєвій дорозі, коли він відмовився боротися за свої інтереси, а сказав до Бога: «Хай буде воля Твоя!» Я зрозумів, що це вихід для мене і того ж вечора те ж саме промовив у молитві до Бога: «Хай буде воля Твоя!» Ось так почав нести це служіння.

Розпочав свою роботу в Котові з ремонту Дому молитви. Коли брати зійшлися, я дуже зрадів, бо побачив, що є з ким працювати. За півдня ми зняли стару підлогу, потім завезли пісок, залили стяжку, поклали дошки, трохи пофарбували стіни, а також зробили дровітню.

Я не раз молився: «Боже, а з чого мені почати роботу з людьми в Котові?» Прийшло розуміння, що потрібно відвідати всіх членів церкви.

Важко пояснити, що це для мене означало. Вийти і попроповідувати можу, а от почати з кимось говорити віч-на-віч, особливо старшими за мене, – це важко. Я не знав про що можна спілкуватися, як це робити правильно. Треба йти в сім’ю, де, наприклад, одна жінка відвідує нашу церкву, а всі інші – четверо чи п’ятеро – ні, а їм же треба щось сказати… А хто я такий? Як кажуть, молодий, зелений, руки і ноги трусяться, мені ж на той час було тільки 25 років! Єдине, що точно знав – я маю, перш за все, зібрати і згуртувати молодь. Тому кожного понеділка ми почали робити співанки, які проводили сестри із Башликів. Я в той час був вільним і вирішив протягом цих 2 годин відвідувати наших братів і сестер. Склав графік – і менше як за півроку обійшов усіх. Після таких зустрічей серце завжди наповнювала велика радість. Крім того, я відчув, що люди зацікавилися нашою церквою. Вони побачили, що ними є кому опікуватися, їх потребує церква.

Мене надзвичайно тішили молитви, у яких ми просили Бога охрестити членів нашої церкви Духом Святим. Бог чув наші прохання, і зараз багато діток говорять іншими мовами.

Коли я ще був юнаком, перед Різдвом запланував собі відвідати дуже багато служінь під час свят. Однак сталося так, що захворів і пролежав декілька днів у ліжку. На перший день Різдва мене відвезли до поліклініки – лікарі нічого не змогли сказати, була висока температура. Я відчув, що можу померти. І ніби й не надто серйозна хвороба, думали, можливо, це ускладнення від грипу, але чомусь помістили мене в інфекційному відділенні. Лежачи, думав: «А чому склалося не так, як хотів, чому я тут?» Щоб знайти відповідь на своє питання, обнадійливо листав сторінки Біблії, і на очі потрапив підкреслений вірш із книги Йова: «Я знаю – Відкупитель мій живий». У цей момент ніби хтось сказав до мого серця: «Він є твій лікар». Я відчув тепло всередині, а вранці мене виписали з лікарні повністю здоровим. Наступного дня мав можливість поїхати у Колки на служіння.

Найбільше, за що хочеться дякувати Богу, це за можливість послужити стареньким сестричкам нашої церкви, які самостійно не можуть прийти в зібрання. Те, що я можу підвезти їх, відчинити їм двері, провести їх до воріт – це для мене найкраще, найдорожче!

Бувають, звичайно, і дуже важкі моменти. Пам’ятаю коли три дні і три ночі не міг спати через переживання. Тоді, ходячи з кімнати в кімнату, звернув увагу на вирізьблений віршик з Біблії, який висів вдома на стіні: «Добрий Господь, пристановище Він у день утиску, і знає Він тих, хто на Нього надіється» (Наума 1:7). Ці слова ніби заговорили до мене і нагадали, що Бог все контролює. Я впав на коліна, сказав Ісусу свою потребу, і Він це питання вирішив.

Коли в нас народилося перше дитя, ми жили з батьками дружини, мене ніхто там не ображав, але я дуже хотів мати свій куточок. Бог говорив, що дасть мені все, але віри не було. У той час, коли молоді хлопці їздили на заробітки, я займався служінням і не розумів, звідки маю взяти потрібні гроші. Але я сильно любив Бога. На одній із молитов сестра в Господі сказала, що побачила видіння, як ми з дружиною стоїмо перед новенькою хатою. Мені важко в це вірилося, я думав, якщо і купувати, то якусь стареньку хатину, оскільки коштів не було. Але з Божою допомогою ми побудували дім. Боже слово справдилось!

Я зараз кажу всім: «Якщо ви не хочете в чомусь мати потребу, служіть Господу. Як говорив Давид: «Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили» (Псалом 37:25).

Якось мої дітки гралися, і син Нафан, спритний хлопець, заскочив за ліжко. Його невдало виймали, і я зрозумів, що потягнув йому руку. Коли ми з дружиною думали, що робити, наш син Юра запитав: «Тату, а чого ви не хочете його помазати оливою і помолитися за нього?» Для мене це була ціла проповідь. Дякую Господу, що мої дітки бачать, як треба служити Богу. Звичайно, як людина я маю багато недоліків, але знаю: якщо будеш служити Господу, Він ніколи тебе не забуде і не покине. Я вдячний Богові за благословенну сім’ю. Він мені подарував дружину Ольгу та п’ятеро діток. Перш за все, ми навчаємо своїх дітей, що в будь-якому випадку потрібно молитися Богу, бути слухняними батькам і старшим (вчителям і т.д.).

Авторитетом мого життя є Боже Слово. Разом із сім’єю ми молимося, читаємо Біблію, навчаємо діток того, що є Ісус Христос, Який дає життя, радість, благословення. Ввечері ми всі разом стаємо на коліна, і я радію, коли чую, як мої діти звертаються до Бога.

У листопаді 2017 року в нашу сім’ю увірвалась проблема, тривога, яку ми долали за допомогою молитви. Захворіла моя дружина. Коли я відвіз її до лікарні, лікар повідомив невтішний діагноз, сказавши, що така проблема буває в однієї зі ста жінок. Її почали готувати до операції. За словами медичних працівників, цей процес триватиме більше, як півтори години, і Оля має високий ризик померти на операційному столі. Дружину відвезли в операційну, а я, будучи в лікарні, не молився, а просто КРИЧАВ до Господа: «Боже, залиши мені дружину живою, не забери в моїх діток маму!»

І сталося чудо!!! Через п’ятнадцять хвилин з верхнього поверху спустився лікар і сказав: «Все!». Я не зрозумів, що це означає, тому запитав: «Як все? Що все?» У відповідь пролунали слова: «Зачекайте». Лікар зайшов у свій кабінет, а через декілька хвилин повернувся і промовив: «Вас береже Ангел Божий! Я сорок років працюю лікарем. Це чудо! Я такого ще не бачив. Все обійшлося без операції…»

У той момент вдома на колінах стояли мої діти, які, як уміли, так і взивали до Всевишнього: «Боже, допоможи, щоб мама скоріше приїхала додому!» Це була субота, а в понеділок після обіду я привіз додому здорову дружину! Ми радіємо і вдячні Господу за це велике чудо, яке Бог зробив для нашої сім’ї.

Знаю, що незважаючи на те, де ти знаходишся, в якому становищі, якщо у твоє життя прийшли випробування чи труднощі, ти можеш просто звернутися до Бога: «Господи, почуй мене, допоможи мені! Господи, прийди в лікарню, оздоров мою дружину… Прийди додому і вилікуй мою дитину… » Я вірю і знаю, що коли люди щиро кликатимуть до Бога, то Він неодмінно їх почує, так як Він почув мене і моїх діток! Я Йому щиро за це вдячний.

Читати книгу "Побудую Я Церкву Свою. 100-річчя євангельської вістки у селі Котів" (pdf)

Дивитися про церкву с. Котів