Андрій Трибощук: «Мені є за що дякувати Богові!»

Уявіть собі вісімнадцятилітнього юнака. Він служить в армії, мріє про майбутнє, здається, що все тільки попереду. Але стається трагедія, яка ділить життя на «до» і «після». «До» - коли ти мрієш, плануєш, прагнеш чогось досягнути, і «після» – коли сенсу жити не бачиш, і самогубство видається найкращим виходом із ситуації.

Мене звати Андрій Трибощук. Я народився та виріс у селі Котів, де проживаю і сьогодні. Під час служби в армії сталася подія, яка кардинально змінила все моє наступне життя. На восьмому місяці проходження строкової служби на мене впала стіна, як наслідок – травма хребта. Уже в лікарні після операції я почув від лікарів, що мені потрібен інвалідний візок. Я думав, що він знадобиться лише на короткий час, можливо, на період реабілітації. Сподівався, що те, що я не відчуваю ніг, буде тимчасовим явищем, але склалося все по-іншому.

Після травми моє життя набуло зовсім іншого змісту. Я повернувся в рідне село на інвалідному візку. Через безвихідь та депресію пристрастився до алкоголю та цигарок. Почав задумуватися про самогубство. Коли перебував у кримському санаторії, часто думав про те, щоб з’їхати з гори або обриву та розбитися. Не уявляв майбутнього, а все, що бачив та знав, – це чітка констатація факту: я не можу ходити. На той момент не вірив у Бога, думав: якщо вб’ю себе, то це буде краще для всіх.

Увесь цей час за мене молилася бабуся – Людмила Олімпіюк; знаю, що навіть і сьогодні вона просить у Бога зцілення мого немічного тіла.

Одного разу за мене також помолилися християни котівської церкви, вже тоді я відчув: щось у цьому є. Ця подія зацікавила мене і спонукала до пошуків. Незадовго настав момент, коли я прийняв рішення покаятися перед Богом. Почав відвідувати помісну церкву євангельських християн. Біблія стала настільною книгою, молитви, відвідування богослужінь давали сили, бажання жити, я побачив суттєві зміни не лише у своєму характері, а й у всьому житті. Серце почало наповнюватися миром. Уперше за довгий час страждань та болю почав відчувати радість, здавалося, що до мене повернулося здоров’я. Зникло бажання вживати алкоголь та взагалі чинити гріх. Навпаки – хотілося читати Слово Боже, бути в церкві, молитися. Я пізнавав Христа, Його велику любов до мене. Але й тоді навіть не міг подумати, який ще подарунок Господь приготував для мене.

«Три речі оці дивовижні для мене, і чотири, яких я не знаю: дорога орлина в повітрі, дорога зміїна на скелі, корабельна дорога в середині моря, і дорога мужчини при дівчині!..» (Пр. 30:18-19).

Один друг-християнин, який теж пересувається на інвалідному візку, порекомендував мені зареєструватися на християнському сайті. Я вагався, чи робити це, адже думав, що чоловік з інвалідністю є непосильним тягарем для жінки. Але, як наслідок, саме за допомогою цього сайту я познайомився з Мариною, моєю майбутньою дружиною. Вона написала перша. Мені було дуже приємно та цікаво спілкуватися з нею, хоча я сприймав наші стосунки як хорошу дружбу, нічого більше.

Марина жила в місті Чернігові. У 17 років втратила батька й залишилася напівсиротою. Її мама була християнкою, вона молилася за своїх сина та доньку. Завдяки цим молитвам моя дружина прийшла до пізнання Бога і твердо стала на шлях християнства.

Згадуючи час спілкування в Інтернеті, Марина розповідає: «Мені було легко та приємно розмовляти з тобою, для мене ти був особливим, не таким, як усі. Я завжди поспішала додому, щоб чимшвидше поспілкуватися з тобою, Андрію».

Отак дружньо спілкуючись, я навіть не помітив, коли саме закохався в Марину. Усвідомивши свої почуття, почав ніби відштовхувати її від себе, говорив, що зі мною в неї нічого доброго не вийде.

Я бажав їй лише найкращого і боявся, що через мою фізичну обмеженість не зможу зробити її насправді щасливою, а вона цього дійсно заслуговує.

Упродовж року спілкування через соціальні мережі я зі своєї сторони разів зо п’ять розривав стосунки з Мариною, наголошуючи, що зі мною вона не зможе побудувати щасливу сім’ю. Та все ж таки ми наважилась на першу й останню (я так думав) зустріч, яка відбулася у місті Кузнецовськ (нині Вараш) Рівненської області. Марина приїхала туди до тітки погостювати. Ми провели півдня разом, гуляли містом, і під час цієї зустрічі я чітко зрозумів, що зараз біля мене стоїть моя майбутня дружина. Не хотілося відпускати її ні на мить.

Я зробив Марині пропозицію стати моєю дружиною, і вона, не вагаючись, погодилась. Щастю не було меж через цей справжній подарунок від Господа.

У 2013 році ми побралися. З моменту одруження в нас розпочався новий період життя. Ми щасливі. А секрет щастя – Господь, Який є фундаментом нашої сім’ї. Саме Бог дає гармонію в стосунках, і почуття з роками не проходять. Для мене Маринка є найкращим другом, з якою можна і посміятися, і поплакати, і помолитися до Бога. Ми стараємося все робити разом. А сімейні труднощі, які виникають, долаємо перш за все звертаючись у молитві до Бога.

Незважаючи на інвалідність, я навчився виконувати роботу по господарству. Мені подобається хазяйнувати. У всіх справах Марина підтримує мене, а надихає і дає сили – Бог. Найбільше я дякую Господу за те, що дав мені життя зі змістом та люблячу дружину.

Коли я одружувався, то найперше хотів зробити щасливою мою кохану. Тому зараз так приємно чути від неї слова, що протягом 6 років подружнього життя вона ніколи не шкодувала, що обрала саме такий шлях і вийшла заміж за мене. І навіть навпаки, вона говорить, що бачить, що я саме такий, якого вона в молитві просила в Бога.

Марина доповнює: «Є сім’ї, де чоловіки здорові, але жінки не мають тієї радості, яку маю я сьогодні. Можливо, деякі люди думають, що я пожертвувала собою заради щастя іншого, а сама щастя не маю – це зовсім не так! Я відчуваю себе щасливою. Радію, що можу допомогти, і це приносить мені задоволення».

Мені є за що дякувати Богові. Найперше я вдячний за спасіння душі, за сімейне благополуччя, любов. Бог не залишає, а навпаки турбується, Він дає можливість і щось заробити, і повноцінно жити, не зважаючи на те, що я на візку.

Щастя людини не залежить лише від багатства, здоров’я або ж благополуччя. Можна мати все і бути нещасним, а можна мати всього лиш віру в Бога і бути повноцінною та щасливою людиною.

Читати книгу "Побудую Я Церкву Свою. 100-річчя євангельської вістки у селі Котів" (pdf)

Дивитися про церкву с. Котів