«Не залишу тебе, й не покину тебе…» Свідчення Зеніної Інни

Я, Зеніна Інна Василівна, народилася у селі Покащів 10 жовтня 1966 року. Із 1993 живу і працюю в Котові. З 1994 по 2015 рік працювала на посаді директора місцевої школи. У цей період відвідувала євангелізаційні служіння, а в січні 1996 року покаялась. Невдовзі, у лютому, Бог хрестив Духом Святим, а 14 липня прийняла водне хрещення в Луцьку разом із 200 братами і сестрами. Моє покаяння – результат молитов бабусі, Жабської Секліти Іванівни.

Оскільки я педагог, то зразу ж після хрещення диякон Софоній Данилович доручив мені проводити заняття в недільній школі. Боялася за це братися, тому що сама не надто добре знала Біблію. Але перед кожним заняттям я вчилася сама, щоб потім передати дітям. Бували випадки, що звечора готувала одну тему, а зранку доводилося говорити зовсім інше, вірю, що це робив Бог. У жовтні голова колгоспу виселив мене із 10-річною дочкою із хати. Але церква не залишила і виділила підсобне приміщення, що якраз добудовувалося. Там ми жили і проводили заняття для дітей протягом п’яти років. Бувало таке, що у школі навчалось 50-70 учнів, з них 35 відвідували недільні заняття при церкві. Протягом 1997 – 1999 років Україна переживала скрутні економічні часи, багато дітей не мали що одягнути та взути. Завдяки підтримці місії ми служили нужденним, надаючи їм гуманітарну допомогу, яку отримували з-за кордону. З ініціативи Софонія Даниловича після уроку дітям робили чай з хлібом, який пекла його дружина Лія. Це було цінним для них, адже в ті роки на прилавках магазинів бракувало навіть хліба.

У 2003 році при допомозі братів і моєї родини ми з донькою переїхали у свій дім. Це не останні милості, які проявив до нас Господь.

У жовні 2000 року моя донька Катя захворіла. У неї була висока температура, і тільки тоді, коли ми молилися разом, жар спадав. Наступного дня, залишивши Катю на короткий час, я прийшла з двору і побачила бліде тіло своєї дитини, яке ні на що не реагувало. Я бігла вулицею до диякона Софонія і кричала: «Моліться! Катя вмирає!». Увесь цей час думала лише про одне: «Боже, не лиши мене без неї! Що я буду робити без Каті? Не лиши мене без неї!» У мій дім збіглося до п’ятнадцяти людей, які молилися за доньку… Катя почала дихати, щоки зарожевіли. Згодом Дух Святий мені звістив: «Був час, коли ти взивала, і рука Христа повернула життя…».

Пізніше, коли Катя навчалася у 8 класі, Бог ще раз явив Свою милість до моєї сім’ї. Пізно повернувшись з роботи, я побачила доньку, що закривала очі рушником. Вона сказала:

Мамо, я випалила око плойкою. Таке враження, що хтось підштовхнув мою руку.

Доню, дай гляну, що там.

Не можу! Біла шкірка згорнулася з ока.

Ми помолилися – це перше, що прийшло на думку. Я знайшла машину. Катю відвезли до лікарні. Опік був дуже великим і широким, на ціле око, але не дуже глибоким. Відразу розпочали інтенсивне лікування. Отож у четвер ми приїхали до лікарні, а вже наступного дня нас виписали зі здоровим оком. Це було чудо, що око відновилося за такий короткий термін, навіть для самих лікарів. До слова, у Каті сьогодні 100%-ий зір.

Був час, що Бог годував нас, як Іллю. У 90-ті роки, коли люди не отримували заробітну плату, сестра Юля Здоровій щоденно приносила літру молока. Рано встаю – молоко вже є, і я знаю, що Катя буде сита. Навіть невіруючі приносили хліб. Бог прихиляв серця людей до нашої потреби, і ми ніколи не були залишеними.

Служіння в недільній школі я несла до 2015 року. Нині заняття проводять дві молоді сестрички: Трибощук Марина та моя колишня учениця – Дяк Ельвіна.

Протягом 19-ти років викладання в недільній школі я не раз бачила, як Бог відповідає на молитви дітей. Пригадую, як внучка Надії Морозюк – теж Надія – сильно вдарила око. Воно залилося кров’ю. Після молитви з дітками під час заняття око стало здоровим. У цієї ж дівчинки пізніше утворилась гуля під коліном. Ми не раз молились у недільній школі за цю потребу, а вже після літніх канікул Надійка бігла мені назустріч зі словами: «Бог мене зцілив!»

Бог живий, я в цьому не сумніваюсь! Біблія – це Слово Боже, залишене нам як інструкція для життя, у якій є відповіді на всі питання. Оглядаючись на пройдені роки, на найрізноманітніші ситуації, які доводилось переживати, розумію, що сама не змогла б, не посилила. Але коли довіряєш Всевишньому, то і проходиш, і сили беруться. Господь не залишає тих, хто щиро звертається до Нього. Як каже Писання: «Просіть – і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам; бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – відчинять йому» (Мт. 7:7-8).

Читати книгу "Побудую Я Церкву Свою. 100-річчя євангельської вістки у селі Котів" (pdf)

Дивитися про церкву с. Котів