Сороченко Галина: «Спішіть до Господа»

Я народилася 1 липня 1959 року в селі Котів. Життя було зовсім непростим. Коли мені виповнилося 27, помер мій чоловік, я залишилась вдовою із двома синочками: Олександру було 2,5 рочки, а Михайлу лише півроку.

У 1989 році моя мама – Ольга Бачинська – увірувала в Бога і прийняла водне хрещення. Пригадую, як до неї приходила сусідка, і вони говорили про служіння, про те, як діє Господь сьогодні. Я не могла цього зрозуміти і постійно допитувалась, що ж люди роблять на зібраннях. Мама пояснювала, що там читають Біблію, моляться, співають, славлять Бога. У моєму серці пролунало звернення: «Господи, даруй, щоб я покаялась і була в служінні!» Хоча й думала, що мені немає за що просити прощення, адже живу, як і всі люди, і якщо всі потраплять у пекло, то і я теж. Сьогодні мене лякає те, що могла так думати, бо не хочу зі всіма в пекло, тим більше, коли кожен має можливість отримати життя вічне з Богом.

Пам’ятаю, що вперше потрапила на служіння християн віри євангельської влітку 1993 року, і саме в той день я покаялась! Про цей крок не пошкодувала жодного дня!

Після покаяння серце горіло бажанням прийняти водне хрещення й отримати Святого Духа. Одного разу я поїхала з Юлею Здоровій велосипедами в Башлики на служіння. Було непросто добратися до села Ромашківка (звідти ми мали їхати автомобілем): і здоров’я підводило, і велосипеди ламались, але ми таки дісталися до місця призначення. Той день важко забути, адже як тільки переступила поріг Дому молитви, то відчула, що моє серце наповнилося Духом Святим, і я почала молитися іншими мовами. А вже 10 липня 1994 року в Луцьку прийняла водне хрещення.

Пізніше моє життя наповнилося трагічними подіями, про які важко навіть згадувати. Із 1994 року ми разом із мамою самостійно виховували трьох моїх синів (Олександра, Михайла та Богдана) та двох синів моєї сестри Лариси (Сергія та Дмитра). 90-ті роки були скрутними, але я все одно дякую Богові, адже які б важкі часи не були, наша сім’я ніколи не голодувала! Ми завжди відчували Божу допомогу й опіку!

Мене завжди вражала дитяча віра та щирість, недаремно в Біблії записані слова: «А Ісус їх покликав та й каже: Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, бо таких Царство Боже. Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!» (Луки 18:16-17).

Коли Богдану, моєму найменшому сину, було 5 років, я працювала в колгоспній їдальні. Через те, що дуже сильно боліла рука, домовилася, що наступного дня не вийду на роботу, тому мала оформити всю документацію до вечора. А син був ще маленьким, звичайно, хотів уваги, а я ні сили, ні здоров’я, ні часу не маю... І кажу йому, що й рука дуже болить. На що він відповів: «Ти не знаєш, що потрібно робити?» Я здивовано відповіла: «Ні!» Богдан повів мене в сусідню кімнату зі словами, що треба просто помолитися. Ми так і зробили. Після молитви Богдан запитав: «Ну як, мамо, не болить?» Я кажу, що ще трохи болить. А він коротко і впевнено утішив: «До ранку перестане!» Так і сталося. Зранку я й забула, що мене щось турбувало, тому вийшла на роботу. Ще однією причиною піти працювати стало бажання розказати всім колегам про милість Господню.

Трапився зі мною ще один випадок під час роботи в їдальні. На плиті варилася підлива, а я великим ножем чистила картоплю. Враз почула шум, ніби підлива стікає з каструлі на плиту. З ножем у руці я кинулась до плити, але зачепилася за лінолеум і тільки й побачила, як цей ніж у руці повернувся лезом до серця. Єдине, що встигла вигукнути: «О, Боже!» І в цей момент відчула, як ніби чиїсь руки взяли мене за плечі і поставили рівно на ноги, тому я не впала. Розумію, що це міг зробити тільки Господь. Щиро дякую Йому, що Він зберіг моє життя.

Оглядаючись на пройдені роки, я дуже шкодую, що не прийшла до Бога раніше. Тому бажаю всім спішити до Нього.

«Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Івана 3:16).

Читати книгу "Побудую Я Церкву Свою. 100-річчя євангельської вістки у селі Котів" (pdf)

Дивитися про церкву с. Котів