Максимчук Богдан: «Все, що маємо, — Господнє!»

«Хай Господь буде розкіш твоя, і Він сповнить тобі твого серця бажання! На Господа здай дорогу свою, і на Нього надію клади, і Він зробить…» (Пс.37:4-5).

Мене звати Максимчук Богдан Миколайович. Я народився 27 січня 1977 року, проживав до 15 років у селі Борбин, що в Рівненській області. Потім виїхав до міста Луцька, де і жив, і навчався. У 20 років я одружився, а невдовзі з дружиною і сином у 1998 році виїхав до Америки.

Мої батьки з дитинства були щирими християнами, тому я виростав у сім’ї, де любили й шанували Бога та його заповіді. Кудрик Павло, мій дід по маминій лінії, ще з молодості був віруючим. За віру в Господа він 5 років відсидів у в’язниці. Його тато Григорій – мій прадід — навернувся до Господа в середніх літах і ніс служіння пастора в нашій борбинській церкві.

Максимчук Владик і Таня (мої дід і баба по татовій лінії) були православними. З того часу, коли вони навернулися до Господа, дід почав проповідувати Слово Боже і став сильним молитовником. Через нього Господь хрестив багато людей Духом Святим, мене в тому числі, хоча тоді я був тільки 12-річним підлітком. Це відбулося в нашому домі на молодіжній молитві.

Я з дитинства любив спілкуватися з Богом, але після того, коли був охрещений Духом Святим, полюбив молитися ще більше. Та якось оглядаючи своє життя, я помітив, що вже не молюся так, як раніше. Побачив, що в моєму серці вже немає тієї першої любові до Господа, яка була на початку мого християнського шляху. Я навіть не зауважив, що гріхи вкралися в моє серце і заполонили його. Навряд чи хтось зрозуміє, настільки важко стало мені в той час від усвідомлення того, що сам я не можу звільнитися від цих гріхів. За мене молилися і батьки, і дружина, і знайомі, звичайно, і я дуже часто просив прощення у Господа і благав Його звільнити мене від тягаря гріхів. Але мусив прийти мій час, і одного разу прийшов Господь у моє серце і знову наповнив його Духом Святим. Я відчув, що перша любов повернулася до мене, відчув полегшення у своєму серці, яке поступово наповнилося Божим миром і Божою любов’ю. Я безмірно вдячний Йому за це!

Господь благословив мене духовно. Він подарував мені благословенну, люблячу дружину Надію, п’ятеро діток: найстарший Ерік одружений, його дружину звати Глорія, Елла вийшла заміж за Радимира Мандзюка, є ще незаміжня донька Ельвіра, і сини-близнюки Яків та Єремія. Вдячність за дароване ним добро викликає в мені величезне бажання трудитися для Нього як тільки можу і де тільки можу.

Одного разу, коли я перебував у місійній поїздці в Індії, брат, який зі мною туди відправився, сказав, що хтось до мене дзвонив. Я не хотів піднімати слухавку, тому що номер не був знайомим (часто не реагую на такі дзвінки, бо мені телефонують багато людей, щоб прорекламувати свій товар). Як виявилося, то був Сергій Бас, який вже протягом довгого часу намагався зі мною зв’язатися. В Індії ми поговорили вперше. Я досі не знаю, чому він вирішив до мене зателефонувати і запропонувати разом працювати для Господа, нехай сам розкаже, Хто і що побуджувало його це робити.

Ми зовсім трохи поговорили, Сергій розказав про себе, виявилося, що він — родич моєї дружини. Коли я приїхав додому із місійної поїздки, то розпитав більше за Сергія у Надіїних родичів. Вони гарно відгукувалися про нього та його родину, тому я вирішив співпрацювати з ним. Але хороші відгуки не були головною причиною. Основним було те, що я раніше молився до Господа, аби Він послав мені своїх людей, з якими я міг би працювати на Його ниві і яких міг би благословити. Спочатку Сергій запропонував зробити ремонт у старому домі, але потім прийшла думка купити нову земельну ділянку. Завдяки його наполегливості ми почали роботу над новим Домом молитви. Слава Господу, що Він допоміг нам побудувати цей дім, щоб Його ім’я там прославлялося. Хоча все було не так і просто…

Коли ми з сім’єю жертвували на будівництво дому, то саме в той час почалися різні перешкоди на роботі. Я знав, що вже не може бути дороги назад і твердо вирішив у своєму серці йти тільки вперед із молитвою до Бога, щоб Він сам усе влаштовував. Багато прийшлося перенести: були немалі фінансові збитки і втрати, бо ж ворог хотів залякати, заподіяти зло, але разом із тим Господь був разом із нами, і Дух Святий допомагав нам.

Я твердо переконаний, що жертвуючи Господу, не потрібно ставити ціль — отримати від Нього набагато більше, а просто давати із радістю в серці, тому що він уже нас благословив усім тим, що ми маємо. Не забуваймо — все, що ми маємо, — Господнє, як і наш дух, душа і тіло.

Нехай Дім молитви у селі Котів буде своєрідною лікарнею, в якій, сподіваюсь, кожен зможе отримати зцілення як духовне, так і фізичне. Бажаю братам і сестрам бути світлом для всіх, щоб їхня церква була жива і діяльна, подібна до першоапостолької. Нехай Божий вогонь через любов Ісуса Христа завжди горить у їхніх серцях і не згасає.

Читати книгу "Побудую Я Церкву Свою. 100-річчя євангельської вістки у селі Котів" (pdf)

Дивитися про церкву с. Котів