Історія церкви християн віри євангельської в селі Котів

Історія села Котів

Рік заснування села Котів не відомий, але це сталося значно раніше, ніж 1577 року. До 1939 року населений пункт був під владою Польщі. До цього ж року на сході села знаходилося поселення німців (колонія Нова Земля).

Котів був селом примітивного селянського господарства, селом бідняків. Дуже низькі врожаї давала котівська земля: ґрунти в основному дерново-підзолисті, торфово-болотні, супіщані або суглинки, перезволожені; основні знаряддя праці – рало та дряпак; землі розчищали від заростей лози, чагарників.

Кілька дворищ утворювали сільську громаду, яку очолював староста. Декілька сіл об’єднувалися у волость – копу. Село Котів належало до Хорлупської волості Луцького повіту (до 1939 року). У 1692 році село мало 78 дворів, управляли ним 7 шляхтичів. У 1816 році в Котові при допомозі поміщика Кучинського була збудована дерев’яна церква святої Параскеви.

Після скасування кріпосного права в 1861 році звільнені кріпаки розселялися по західних територіях, отримували наділи в низьких заболочених місцях. Ліс належив пану Єзерському, який експлуатував працю малоземельних та безземельних селян.

Село Котів складалося з багатьох хуторів. У Майдані Котовському Луцького повіту Піддубецької волості в кінці 1861 року було 36 садиб і 218 жителів. Волька Котовська Луцького повіту Піддубецької волості розташована на північному сході Котова. В XIX столітті там було 12 будинків і 217 жителів.

Селяни жили впроголодь, часто хворіли і помирали. Медичної установи в селі не було. За лікарем потрібно було їхати до Луцька чи в Олику. Але це робили рідко, бо за лікування необхідно було платити (зі спогадів Лії Дяк).

Майже все населення було неписьменним. Хто мав змогу, той посилав своїх дітей учитися. Але для того, щоб здобути освіту, потрібно було, по-перше, мати великі кошти; по-друге, добитися дозволу панів, які не хотіли допускати людей до науки; по-третє, обов’язково змінити віру на католицьку.

У селі діяла початкова школа (1920 р.), у якій працювали двоє вчителів – подружжя Назара (українець, який прийняв польське підданство) і Галини (полька) Гутовських. Викладання велося польською мовою. Школяри навчалися у дві зміни. На уроках Закону Божого виховували покірність перед багатіями та панами, прищеплювали страх перед явищами природи (зі спогадів Марії Савчук).

Учні школи села Котів. 1949 р.

У вересні 1939 року село Котів у складі Західної України було приєднане до Радянського Союзу. Ця подія стала суголосною початку важких часів Другої світової війни. 14 жовтня 1944 року німецькі війська, відступаючи, спалили майже все село (70 хат), школу, церкву. Залишилися одні згарища на вулиці, яка називалася Мостовою.

Після війни селяни взялися за відбудову Котова. Ольга Іванівна Стрільчук, учителька математики, згадує, що після відступу німців відновилося навчання в школі (4 початкових класи). У класних кімнатах сиділи діти різного віку – по 30-35 учнів. Навчалися без зошитів, підручників, світла. Писали на краях газет та клаптиках паперу. З 1949 року відкрили ще 5 клас, з 1950 – 6,7 класи. Училося багато дітей-переростків, наприклад, у 5 класі могли здобувати освіту 15-річні учні.

У 1991 році Україна отримала незалежність. Цю подію радо вітали жителі Котова.

У 2001 році село газифікували.

Сьогодні Котів – це українське село, яке належить до Ківерцівського району Волинської області. Кількість населення – 500 осіб. На території села функціонує школа І-ІІ ступенів та дитячий садок. Котів є одним із центрів екотуризму на Волині. У селі діє кінно-спортивний клуб та екосадиба.

Історія церкви християн віри євангельської

Євангельські християни на Волині з’явилися ще у 19 столітті. Це були німецькі колоністи, яким російська влада дозволила селитися на українських землях. У переважній більшості це були щирі віруючі, які у своїй щоденній важкій праці не забували про служіння Богові й жили так, як проповідували. Їхня частка серед населення Волинської губернії була досить значною: згідно з переписом 1897 року, тут проживало більше 171 тисячі німців, що за кількістю ставило їх на четверте місце після українців, євреїв та поляків. Хоча німці здебільшого проживали компактно, на хуторах, і проводили богослужіння відокремлено, вони, згідно з Біблійними словами, не могли сховати свого світла від людей, які проживали навколо них. Тому є конкретні історичні докази того, що вони сприяли духовному пробудженню місцевого населення. За віровизнанням німці були лютеранами, методистами та баптистами. Перші євангельські громади на Волині були саме баптистськими. Перша юридично зареєстрована громада євангельських християн, які за віровченням нічим не відрізнялися від баптистів, була утворена в Ковелі 1909 року.

Але справді масового характеру пробудження на Волині набуло після закінчення Першої світової війни, коли додому з фронту повернулися місцеві жителі. Багато хто з них, перебуваючи в Європі, часто в полоні, почули проповідь Євангелії і щиро увірували в Господа. Звісно, вдома вони ділилися з родиною та односельцями тим, що отримали від Бога. Другим важливим чинником пробудження стало повернення додому з Америки заробітчан та емігрантів, які увірували й прийняли хрещення в баптистських та п’ятдесятницьких церквах.

Історія зберегла не всі імена перших місіонерів, але варто згадати Степана Ярмолюка (село Добре біля Гути, Ратнівський район), Федора Кандибу (село Риковичі, Іваничівський район), Давида Мінчука (село Машів, Любомльський район), Якова Волошина й Охріма Бортника (село Смідин, Старовижівський район), Йова Степанюка (село Котів, Ківерцівський район), Якова Юркевича (м.Берестечко), Миколу Ярощука (село Датинь, Ратнівський район), Петра Смітюха (село Боровно, Камінь-Каширський район), Данила Коновальчука (село Костюхнівка, Маневицький район), Лук’яна Новосада (село Квасів, Горохівський район).

Утворення п’ятдесятницьких церков на Волині відбувалося двома шляхами. Одні громади організовувалися через свідчення та проповідь емігрантів, які увірували в п’ятдесятницьких церквах, своїм односельчанам. Інші громади утворилися з віруючих баптистів та євангельських християн, що прийняли проповідь про хрещення Духом Святим з ознакою інших мов.

У 1919 році з австрійського полону повернувся Йов Степанюк. Перебуваючи в неволі, чоловік увірував в Ісуса Христа і приніс у рідне село Котів баптистське вчення. Разом із Сергієм Мисковцем, жителем села Мощаниця (який теж увірував у полоні), проповідував Євангелію вдома та навколишніх селах. У результаті їхнього служіння виникли громади євангельських християн у селі Котів та Мощаниця. Богослужіння проводили в приватних будинках.

У 1923 році відбулося перше водне хрещення в селі Котів, під час якого в заповіт із Богом вступили дев’ять осіб. Це була родина Дяків: Василь, Нестор, Данило, Денис – та Марія Ульян, Текля Олімпіюк і Олександра Максимчук. Дев’ятим, швидше за все, був Олександр Дяк, якого вбили поляки в лісі під час Другої світової війни.

Спочатку молитовні зібрання проходили в брата Терентія Дяка, пізніше – в Данила Дяка. Потім в Потапа Максимчука та Нестора Дяка.

За словами Діни Данилівни Дяк, у 20-их роках до Котова декілька разів приїжджали Оля, Альма, Еля – місіонерки з Німеччини. Вони свідчили, що Бог хрестить Духом Святим з ознакою інших мов. Найпершими цю вістку прийняли Нестор та Данило Дяки, а також Потап Максимчук.

У 1922 році Радіон Олімпіюк узяв за дружину Анну (християнку-п’ятдестницю), яка була родом із Білорусії. Також у 1924 році Котів відвідали віруючі брати з Клеваня, які проповідували євангельську науку про хрещення Святим Духом із ознакою інших мов. Як наслідок, усі члени громади, крім Йова Степанюка та його дружини, були хрещені Духом Святим. Брат Йов не приймав цього вчення, тому продовжив своє служіння в селі Мощаниця, де довгі роки був пастором помісної церкви.

Уже в 1925 році в селі Котів нараховувалося 40 християн-п’ятдесятників. Пресвітером обрали Нестора Миколайовича Дяка, а дияконом – Данила Тихоновича Дяка. У цей період частими були прояви дарів Духа Святого. Дружина Нестора зламала ногу, але коли чоловік повертався з роботи, побачив, що з комина йшов дим. Спочатку він злякався, подумавши, що це діти щось палять. Але коли забіг у дім, побачив дружину, яка куховарила. Жінка отримала миттєве зцілення після особистої молитви. За родину Нестора згадують, що під час Другої світової війни вони переховували євреїв. Нестор Миколайович Дяк як пастор проводив служіння вінчання (його доньок вінчали брати з Полісся, наприклад, Надію вінчав брат Мойсей), похорону та спомину смерті Ісуса Христа, молився за дітей.

Дяк Нестор Миколайович, перший пастор

Сім’я Нестора Дяка. Стоять зліва направо діти: Ганя, Лія, Павлік, Надія, Марія; посередині – Нестор, зліва від нього – дружина Олександра та менші діти – Таня і Володя

Зліва дочка Нестора Надія Філімончук з чоловіком, справа Марія Козлова (сирота, яка виховувалась в сім’ї Нестора) з чоловіком

Олександра Дяк (дружина Нестора), Катерина Максимчук (дружина Потапа Максимчука)

Дяк Данило Тихонович, перший диякон

Біблія, яку Данило Дяк тримає в руці на попередньому фото,
збереглася до сьогодні в його доньки Лідії Головашиної.

Данило Дяк із синами Олексієм та Віктором. 20 серпня 1953 р.

Данило Дяк із доньками Антоніною та Надією

Люди згадують Поліщук Тетяну Антонівну (1911 року народження), яка увірувала в дитячому віці. Через неї Бог попереджав, що має бути облава, давав різні відкриття, вона служила даром пророцтва.

У 1936 році виїхав до Аргентини Василь Миколайович Дяк, через якого Бог являв свої чудеса. Брат Влас із села Красноволя, розповідав: коли йому було 4 роки, він впав із драбини, через що не міг ходити два роки.

Після одного із служінь, на якому був Василь Миколайович, батько хлопчика виніс його наперед на молитву за оздоровлення. Під час молитви в сина виникло бажання піднятися й ходити, що він і зробив. З того часу брат Влас ходив своїми ногами.

Бачинська Ольга Гаврилівна (1931 року народження) розповідає ще один випадок зцілення, пов’язаний із братом Василем. У його мами на нозі була рана, яка довгий час не загоювалася. До слова, батько Василя не був віруючим. Після служіння Василь прийшов додому, сповнений Духом, і відразу звернувся до матері: «Мамо, а ви вірите, що ми зараз помолимося, і Господь вас зцілить?». Мама відразу сказала: «Вірю!». Вони стали на коліна для молитви. Свідком цього був батько. Після молитви всі присутні подивилися на ногу й побачили, що рану покрила оновлена шкіра, яка нагадувала дитячу. Батько не міг повірити: «Якби хтось мені сказав, що таке чудо бачив на свої очі, я б ніколи не повірив». На жаль, він так і не увірував у Бога.

Ольга Гаврилівна пригадує подію, яка сталася на Водохреще 1943 року (Волинь на той час була окупована німцями). Брат Нестор Дяк разом із молоддю з церкви йшов на святкове служіння в Пальче, де не було віруючих. У цьому селі жив племінник Олександри Дяк (дружини Нестора Дяка), який запросив сім’ю Дяків до себе, щоб вони провели зібрання. Його хата знаходилася біля школи, яку використовували німці як штаб. Оскільки подібних служінь у селі раніше ніколи не було, до хати посходилося багато людей як із самого Пальче, так і з сусідніх сіл. Перед початком усі стали на молитву, а німці в той час оточили хату, двоє з них зайшли до приміщення і стали в дверях. Під час молитви Святий Дух наповнив одну з дівчаток дошкільного віку, підвів її до німецького офіцера, вона простягнула руку і почала говорити до нього німецькою. Офіцери аж шапки поскидали й голови похилили. Для віруючих, то було дивним, щоб німецький офіцер у церкві шапку зняв. Після цього до дівчинки підійшов перекладач і спитав: «А що, ти в школу ходиш? Німецьку мову вчиш?» Дівчинка відповіла, що ні. Тоді він знову спитав: «А ти знаєш, що ти говорила?» Вона знов каже, що ні. Перекладач пояснив тим німцям, що вона не знає німецької і не розуміє, що говорила. Після цього німці зняли варту й пішли. «Ми так і не дізналися, що Дух Святий говорив через дитину, але так Бог спас Своїх дітей, – розповіла Ольга Бачинська і продовжила: – Повертаючись назад, я побачила свою подругу, яка бігла у сторону Пальче. Вона була вся в крові. Зі слів Оленки я дізналася, що у той час, коли ми були на зібранні, поляки напали на деякі хутори і порізали людей».

Розповідають, що Бог відкривав Василю Дяку, хто має прийти на служіння: посланці від влади чи щирі християни.

Лист Василя Дяка із Аргентини Данилу Дяку, датований 7 січня 1960 р.

Будучи свідками присутності Божої, окремі члени громади допустили гордість, а це призвело до їхнього падіння. Також є свідчення, що до Котова приїжджали «духовні брати» з інших сіл, які посіяли спокусу. Усі ці події сприяли розпорошенню громади. Під час Другої світової війни церква перебувала в розпорошенні. У післявоєнний період радянська влада розпочала переслідування та репресії християн.

За відмову служити в радянській армії, складати присягу та брати зброю до рук у 1951 році радянською владою було засуджено Дяка Софонія Даниловича, Дяка Олексія Даниловича та Гурбу Миколу Митрофановича. Чоловіки у своїй пояснювальній заяві одноголосно вказали: «У радянську армію я не піду і зброї в руки не візьму через Святе Писання, адже написано: «Не вбий». Софонію та Олексію присудили 5 років ув‘язнення, Гурбі Миколі Митрофановичу – 4 роки обмеження волі. Чоловіки повернулися із ув’язнення раніше, адже 29 березня 1953 року, через три тижні після смерті Сталіна, в Радянському Союзі вступив у дію Указ про амністію всіх ув‘язнених на термін до 5 років. За словами односельчан засудженими через відмову брати зброю були також Дяк Іван Несторович та Дяк Павло Несторович.

Заява Миколи Гурби про відмову служити у радянській армії, 23.03.1951р.

Вирок Народного суду Теремнівського району у справі Дяка Олексія Даниловича. Квітень 1951 р.

Зеніна Інна Василівна згадує, що прийшла до Бога через молитви бабусі – Жабської Секліти Іванівни 1910 року народження. Вона ще у 30-х роках ходила з молоддю з Покащева (всього їх було чотирнадцятеро) до Котова на служіння. Під час гонінь (1936 - 1942 роки) їх залишилося лише четверо. У той час збиралися максимально таємно, адже дуже боялися переслідувань. Бабуся Інни Василівни розповідала, що для того, аби причаститися, брати і сестри поодинці підходили до потрібного будинку, стукали у вікно, швиденько приймали хліб та вино і йшли. «У часи повного розсіяння бабуся теж відійшла. Вони разом із дідом мали шестеро діток, двоє з них померло, адже був важкий час: тиф, дифтерія, війна. Згодом бабуся навернулася до Бога. І хоча вона померла у 1972 році, але завдяки її молитвам із 1995 року родина почала каятись.

У 1958 році Нестор Дяк відійшов у вічність (вбила блискавка у віці 40-ка років). Старші члени церкви також померли, тому віруючих залишилось 12 осіб. Вони відвідували служіння в церквах сіл Мощаниця, Цумань, Башлики, Карпилівка та інші, а також у Луцьку. І хоч наступили роки переслідувань, але зібрання ще відбувалися, і їх відвідували брати і сестри з інших церков.

Похорон Нестора Дяка. 1958 р.

Лідія Данилівна Дяк (донька Данила Дяка) згадує, що в післявоєнний час кожного року 6 січня батько разом з нею відвідував служіння в навколишніх селах: Борбині, Жорнищах, Цумані, Покащеві. А поверталися додому аж 19-го січня.

У 1972 році, коли Софоній Дяк (син Данила та Марії Дяк) навернувся до Бога після 10 років відступництва, почали проводитися богослужіння із зачиненими вікнами (таємно від влади) у його домі. Приїжджали брати та сестри з різних місцевостей. За цю діяльність Софоній Данилович отримував штрафи. У селі Котів служіння недільного ранку не проводилися. Котівці відвідували церкви в сусідніх селах, а також їздили до Луцька. Місцеві жителі проводили зібрання серед тижня згідно черги у будинках Ніни Дяк, Григорія Дикуна та інших. Протягом довгих років церква кількісно не зростала. Ситуація почала змінюватися аж у 1988 році, коли водне хрещення у віці 66 років прийняв Конончук Василь Йосипович. Незабаром у 1989 році пообіцяла служити Богові Бачинська Ольга Гаврилівна. На той час, окрім згаданих, членами церкви були: Софоній та Лія Дяки, Тетяна Гурба, Марія Дяк, Іван Дяк із дружиною Анною, Мотруна та Лідія Олімпіюки, а також Євгенія Степанюк.

Молодь, 50-ті роки

Молодь з с.Рудники, с.Пальче, с.Котів, с.Конотоп і Києва.
Село Рудники. 07 січня 1951 р.

Молодь із сіл Котова та Борбина

Сім’я Софонія Дяка на урочищі Майдан

Софоній Дяк з дружиною Лією, донькою Антоніною та сином Віктором, 30.09.1955р.

Штраф на ім’я Софонія Дяка за релігійну діяльність у розмірі 50 рублів, 01.06.73 р.

Дияконське служіння в Котові від Луцької церкви ніс Семенюк Андрій Карпович. Після його від’їзду в США опікуватися громадою було доручено Дячуку Володимиру Микитовичу.

У 1991 році євангельська християнська громада Котова налічувала 23 члени. Оскільки село розташоване на відстані 25 кілометрів від Луцька, їздити на зібрання могли не всі, тому служіння проводилося вечорами в приватних будинках. Постала необхідність у Домі молитви. Тому в 1992 році розпочалося його будівництво. Ініціатором, спонсором і проектантом будинку на 120 сидячих місць був брат Дяк Софоній Данилович.

У 1996 році будівництво було завершено. 25 серпня цього ж року відбулося урочисте відкриття молитовного будинку.

У травні 1996 року на членському зібранні Дячук Володимир Микитович був обраний пресвітером церкви, а Дяк Софоній Данилович – дияконом. У грудні 1997 братів рукопоклали на це служіння. З моменту відкриття Дому молитви при церкві почала свою діяльність недільна школа, яку організувала й проводила Зеніна Інна Василівна (на той час вона займала посаду директора загальноосвітньої школи села Котів).
На початку функціонування Дому молитви частими гостями служінь були брати та сестри з села Борбин.

Вони служили співом, словом та грою оркестру.

Поступово церква зростала, у 2004 році вона нараховувала 38 членів.

Через стан здоров’я Володимир Микитович розпочав шукати заміну на пасторське служіння. Влітку 2016 року до цієї праці був залучений Сергій Бас, член церкви села Башлики. 22 грудня 2017 року Дячук Володимир Микитович офіційно передав своє пасторське служіння в церкві села Котів.

16 грудня 2018 року Баса Сергія рукопоклали на пасторське служіння, а Сурмача Віктора – на дияконське. Нині у церкві є двоє дияконів (ще один – Сурмач Вадим, син Сурмача Віктора). Дячук Володимир Микитович – почесний пресвітер церкви. Керівник молоді – Дяк Андрій Миколайовиич. Діють два хори: центральний (регент Сурмач Світлана) та молодіжний, з яким займаються дві сестри з церкви села Башлики: Кузьмик Жанна та Юлія.

У 2016 році водне хрещення прийняло двоє людей, у 2017 році – семеро, у 2018 – шестеро, взимку 2019 Бондарчук Юрій прийняв водне хрещення, а 28 липня цього ж року в завіт із Богом вступив Дяк Віктор Софонович та Сурмач Олексій Вікторович. Двоє людей перейшло з луцької церкви, одна сестричка – з Цуманя, а ще одна – із Рівного. Отож зараз церква села Котів налічує 54 члени.

Рукопокладання Дячука В.М. та Дяка С.Д., 1996 р.

Рукопокладання Баса С. та Сурмача В. 16.12.2018 р.

Християнській літній майданчик для дітей у селі Котів. 2018 р.

Водне хрещення. 2018 р.

З 2016 року за допомогою молоді з луцької церкви «Христа Спасителя» в Котові почали організовувати для дітей літні програми. Упродовж трьох днів діти мають можливість почути Біблійні істини, у приємній спільності провести час. Команда з Луцька віддано трудилася протягом трьох років (2016-2018 рр.). У 2019 році для проведення цієї праці в селі Котів була задіяна група молоді з церкви села Ромашківка Ківерцівського району.

Зараз при церкві постійно функціонує недільна школа, діяльністю якої займається Трибощук Марина і Дяк Ельвіна. Недільна школа – це місце духовного розвитку дитини на основі вивчення Божого Слова, а також початковий етап зростання Церкви. Сьогодні ці дітлахи — лише учні, а вже завтра — молодь, нове покоління нашої держави. Це та школа, у якій сповідуються й проповідуються лише християнські цінності та чесноти, педагоги-викладачі вчать дітей молитися, досліджують із ними Слово Боже й допомагають дітям впроваджувати християнські істини в практичному житті: «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї» (Пр. 22:6).

Читати книгу "Побудую Я Церкву Свою. 100-річчя євангельської вістки у селі Котів" (pdf)

Про церкву