Вперше. Свято для старших людей

Вам легко згадати те, що ви робили вперше? Мені швидко приходить на пам’ять перша проповідь, перший екзамен у школі, перший заробіток... Не тільки хороше. А пам’ятаєте свої перші помилки? Перша двійка, перша маленька неправда, перша сварка...

Вперше... Зовсім нещодавно це слово для мене прозвучало із зовсім новим, несподіваним забарвленням, від якого заболіло щось всередині... Але — все по порядку.

17 березня 2013 року стало особливою датою для «Церкви Христа-Спасителя» м. Луцька. Справа в тому, що молодь церкви вирішила зробити свято для старших людей і приурочити їм спеціальне служіння.

Я спілкувався з людиною, яка була ініціатором проведення вищезгаданого служіння. На запитання, що стало поштовхом до організації такого свята, я почув таке: «Справа в тому, що ми часто буваємо в поїздках і дуже потребуємо молитовної підтримки. Не раз після богослужіння до нас підходять старші люди. Вони розпитують про наше служіння і кажуть, що завжди моляться за нас. Таких людей дуже багато. Своїм успіхом завдячуємо їхнім молитвам. Ми робимо спільну справу. І це дуже зворушує і зміцняє! Їхнє служіння — зовсім непомітне, ніхто про нього не знає, хоч я вірю, що Бог дасть їм справедливу винагороду у вічності. А тут, на землі, хотілося б хоч якось їх підтримати, підбадьорити, надихнути. Тому ми й не могли не відповісти взаємністю на їхню щирість. Це свято — найменше, що ми могли зробити...»

Організатори богослужіння також висловили подяку служителям церкви, які підтримали їхню ініціативу і навіть запропонували зробити другу частину свята у вигляді спілкування за обіднім столом у підвальному приміщенні. Саме ця частина і стала найцікавішою, адже кожен із людей поважного віку (а їх було понад 150), мав змогу поділитися свідченнями з власного життя, послужити піснею або поетичним словом для усіх присутніх. Атмосферу, що панувала у нижньому залі дому молитви «Церкви Христа-Спасителя», я міг би назвати зворушливою... Це непросто передати словами. Я маю на увазі навіть не самі свідчення чи пісні, які там лунали. До болю зворушливо було дивитися в очі людей – у них була вдячність. Вдячність за те, що їх помітили, не забули... Відчувалося, що вони дуже цінують цим святом, що це те, чого вони вже давно чекали, те чого потребувала їхня душа.

Я сидів і спілкувався з однією старшою сестрою, розпитував про її враження від цього дня. І якось знічев’я кажу: «Шкода тільки, що так рідко відбуваються подібні заходи!» — «Рідко? — відповіла вона. — Та це ж уперше!» Уперше...

Отут мені й стало боляче. Я пишу це не для критики чи докору. Але погодьтеся, людей поважного віку в наших церквах не дуже балують увагою, у той час як саме вони, напевно, найбільше її потребують. Молодіжні конференції, підліткові — скільки завгодно... А тих, кого називають дідусями і бабусями, — ніби списують із активного служіння. Хоч десь підсвідомо ми й розуміємо, що в Бога пенсіонерів немає — варто тільки згадати Мойсея, Авраама, Калева, яких Бог сильно використовував у похилих роках.
Тому бажаю всім читачам нашої газети взяти на озброєння досвід ентузіастів луцької церкви й у свою чергу зробити щось «вперше» у своїх помісних церквах.

Дмитро ДОВБУШ