Яким буде жниво, або чи потрібні місіонери на Волині?

Тож ідіть, і навчіть...
Мт. 28:19

Волинь... Про неї кажуть, що це розсадник місіонерів. Але і на такому родючому ґрунті також є пустирі. Так, поряд з великими церквами — духовна пустиня. В цьому можна переконатися, побувавши в глибинці Полісся, на Ратнівщині, що межує з Білоруссю.

Саме в Ратне зупинилася місіонерська сім’я Володимира Величка, що в 2010 році повернулася з Росії. Влітку 2011 року брат прийняв церкву, яка налічувала десять людей. До роботи приєдналася група місіонерів у складі Олексія Косигіна, Олени і Дениса Манелюків, Віктора Бродюка, Дмитра Семенюка, Богдана Шишика. У минулому році п’ятеро людей увійшли в заповіт з Господом. Цьогоріч також декілька людей готується прийняти водне хрещення, що має відбутися в серпні. На сьогодні церква налічує двадцять шість членів. У недільні дні служіння відвідує близько півсотні людей. У праці місіонерам допомагає молодь із Росії, Херсону, Києва, Рівненщини.

Ви запитаєте: як же проходять будні волинських місіонерів? Я відповім вам: у праці як фізичній, так і духовній. А роботи багато... На сьогодні метод «приїзної» євангелізації не настільки дієвий, як у дев’яності. Сьогодні євангелізація стосується не стільки слова, скільки — діла.

Ще з початку місіонерам відмовили в оренді будь-якого приміщення. Стали робити ремонт купленого приміщення, щоб було де збиратися (це колишнє придорожне кафе). Згодом стала налагоджуватися робота з дітьми й старшими. Це було і є дуже нелегко. Доводилося прикладати чимало зусиль, щоб у традиційних християн зламалося упереджене ставлення до євангельських віруючих. Стали проводити зустрічі в лікарнях, школах та інших організаціях. Під час роботи з соціально незахищеними верствами населення довелося зіштовхнутися з крайньою бідністю, антисанітарією, аморальністю. У своїй роботі місіонери велику увагу приділяють ділам милосердя, і це зворушує збайдужілі серця жителів Ратне та навколишніх сіл (Конище, Старостине, Жиричі, Прохід, Шменьки, Заліси, Видриниця, Замшани), які вже звикли, що в наш час за кожну послугу потрібно платити, не говорячи вже про матеріальну допомогу. Місіонери допомагають одягом, постільною білизною, продуктами. А також старшим людям вибирають картоплю, збирають вишні, тобто пропонують свою допомогу в праці.

Про роботу з дітьми розповідали Людмила, Олена та Катерина. На цьому поприщі трапляється також дуже багато труднощів. Сестри зазначають, що дітей ішло б набагато більше, коли б їм дозволяли батьки. Часто буває так, що поки граються на вулиці — усе добре, а тільки розпочни проводити урок — десь береться розлючена мама. Щонеділі проводять біблійні заняття, на які постійно приходять більше десяти діток. А по суботах — табір, де інколи збирається до тридцяти дітей. У літній період проводяться табори по селах і в Ратне, які тривають по кілька днів.

Праці багато... А скільки потрібно прикласти зусиль, наполегливості та витривалості, щоб посіяне стало зростати й приносити плід. Скільки потрібно стояти в молитві за душі, «взяті на смерть»...

Євангельські християни, не питаймо, чи потрібна ця справа? Чи вийде що з цього? Краще станьмо підтримкою тим, хто працює. Ваша молитва додасть сили місіонерам і відкриє небо для полонених. Проповідь Євангелії серед «приречених» дуже потрібна!

Розмова з пастором-місіонером Володимиром Величком.

— Ваша молодість минула в праці на теренах Росії, що сталося, що ви повернулися на рідну Волинь?
— У Росії я трудився майже цілих двадцять років. Поїхали ми туди ще весною 1990 року. Якщо відповісти просто на те, чому ми повернулися, то нам відмовили в проживанні. Був час, коли ми подали документи на громадянство, але вони десь загубилися. Потрібно було знову їх збирати, але це вже було нереально. Нам давали дозвіл на постійне місце проживання, щороку підтверджуючи це право. А у 2010 році ми змушені були залишити Росію.

— Чи залишилася в вас образа на владу?
— Ні. Я прийняв це як з Божої руки, як Божу волю. Тим більше, що ще в 1991 році було слово від Господа, що прийде час — і я повернуся. Також побачив усі ознаки, про які йшлося в тому слові. Сумніву не було ніякого.

— Як сприйняла такий переїзд ваша сім’я?
— Наші діти народилися в Росії. Вони до неї звикли. Це ж і мова, і культура, і стиль життя, тому не можу сказати, що вони прийняли це з великою радістю. Але в них вибору не було: куди батьки — туди й діти. А дружина звикла до переїздів — і поверталась як додому. Там нам було добре бачити хороші результати праці, успіх і благословення в служінні. І в такому розквіті все потрібно було залишити. Не можна сказати, що це було несподівано, але разом з тим трохи неприємно.

— Чому ви обрали саме Ратнівщину?
— Спочатку думали податися на східну Україну, але так сталося, що ми залишилися на Західній. Нам брати запропонували працювати на Ратнівщині. Поїхали, подивилися — та й погодилися. Розумію, що це те місце, де ми повинні бути. Хоч і не без труднощів.

— З якими труднощами найчастіше ви стикаєтеся?
— Найперше, хоч це і дивно, — із нерозумінням з боку віруючих. Дуже багато церков не підтримує місіонерської праці. Кажуть: «Є будинки молитви, нехай люди йдуть туди, нащо ходити й розказувати, для чого тратити час і гроші». І такий підхід трапляється нерідко — це дуже гірко. Друге — те, що люди не знайомі з Євангелію і євангельським вченням. Вони дивляться на нас як на сектантів. Їхнє незнання призводить до того, що вони бояться, що їх загіпнотизують, бояться розмовляти, легко піддаються сторонньому впливу.

— Чи приходили до вас сумніви і розчарування у роботі?
— Були досить складні обставини. В перший рік, як тільки ми почали працю, побачили черствість людей, масову агресію — було дуже нелегко, але щодо Божої волі сумніву не було. Ми знали, що прийде час для Слова Божого, відкриються двері людського серця, рано чи пізно справа піде. Люди вже бачать ту переміну, яку несе Євангелія.

— Чи відчувається різниця в праці між Україною і Росією?
— Відчувається. У Росії люди більш відкриті. Скажімо так: якщо людина не згідна зі Словом Божим, то вона скаже прямо, що його не приймає. А якщо погоджується, то прийде й послухає. У Росії, коли приїжджали в нове село, головним було знайти хоч одного прихильного чоловіка, тоді знайомство з людьми йшло й можна було церкву відкривати. А в Україні кажуть: так, добре, дуже добре, підтакують, а на служіння ніхто не йде — принцип «моя хата скраю, я нічого не знаю» дуже спрацьовує. А ще тут люди більш релігійні. У Росії ми зустрічали людей, котрі взагалі не знають, хто такий Ісус Христос. Коли ж говорити про працю, то мало чим відрізняється.

— Слово-побажання, відкриття, яким бажаєте поділитися.
— Найбільше наше завдання, яке ми отримали від Христа, — іти і звіщати Євангелію. Ми повинні розуміти, що мета церкви не в тому, щоб побудувати гарний дім молитви, самовдосконалення, хороше й розкішно жити. Мета церкви — ділитися Євангелією. Якщо в сусідньому селі немає церкви — ми зобов’язані туди йти проповідувати; свідчити рідним, знайомим, співробітникам. І це обов’язок не тільки пасторів і євангелістів — це обов’язок кожного віруючого.

Місіонерська група, що працює на Ратнівщині