БОГ ВИРІШУЄ ПРОБЛЕМИ (Свідчення)

Роман Дмитрук уперше потрапив у реабцентр церкви «Сіон» у 2010 році в жалюгідному стані тіла й духу. Але, переживши неймовірний Божий дотик, отримавши зцілення душі та тіла, нині служить таким, як був сам, переконуючи їх у тому, що Бог краще, ніж ми, знає, як потурбуватися про нас, як вирішити наші проблеми, як нас зцілити та захистити. Про своє життя та неймовірну Божу милість, проявлену до нього, брат Роман розповідає читачам нашої газети.

У моєму житті було все просто чудово! Бог дав мені дружину, дав двох донечок, яких я дуже любив. Але в моє життя прийшов гріх, який поступово забрав у мене все, що я мав. Не хочеться навіть розповідати про цю частину життя. Та й, чесно кажучи, я не добре не пам'ятаю того періоду. Він минув для мене як у забутті. Тоді я не відчував часу, місяці минали, наче дні. Але, як уже згодом підрахував, виявилося, що десять років просто випало з мого життя.
…Мені було 16 років, коли я став зустрічатися зі своєю дружиною Вона була на два роки старша. Ми дуже любили один одного. Вона чекала мене з армії, чотири рази приїжджала до мене, лисів написала більше, ніж уся моя родина разом взята, хоча і з них ніхто мене не забував. Після армії ми одружилися. Я влаштувався не роботу в одну фірму. Спочатку вантажником, потім став торговим представником, потім менеджером, а згодом завскладом великої корпорації. І тут почалися різні нехороші фінансові справи. І разом з тим розгульне життя. Але наші фінансові афери в певний час викрилися, як це зазвичай і відбувається. Весь бізнес у той час був пов'язаний з криміналом, і я зрозумів, що це викриття загрожує не тільки моєму благополуччю чи свободі, а й моєму життю та життю моєї родини. Тоді я не знав Бога, щоб звернутися до Нього, тому вирішив захищати свою родину власними силами – і цим самим зруйнував її. У згодився з думкою, що грошей в мене не вимагатимуть лише тоді, коли я стану деградованою особистістю і опущуся на саме дно суспільства, тобто буду бомжем. І я з Рівного переїхав у Луцьк, щоб жити на вулиці. Я все зробив для того, щоб розірвати стосунки з дружиною. Рвав їх просто по живому, тому що дуже любив її і дітей. Але згодом вона вийшла заміж і була вже незалежною від мене. Я трохи заспокоївся, вважаючи, що її життю ніщо не загрожує.
Не пам'ятаю, як жив усі ці роки і скільки їх минуло відтоді, як я пішов з дому, але у 2010 році дізнався про реабцентр церкви «Благодать» (тепер «Сіон») м. Луцька і, якщо чесно сказати, вирішив піти туди просто, щоб перезимувати, підлікуватися й відпочити. Я планував і далі переховуватися, щоб моє ім'я ніде не виплило в цьому світі. У реабцентр мене забрали з наркодиспансера, куди я потрапив у жалюгідному стані. В мене була переламана ключиця і обморожені ноги. Коли Вітя Алентьєв, служитель реабцентру, привіз мене в лікарню, щоб оглянули перелом, лікарі сказали, що ту потрібна серйозна операція. Мені замовили для неї металічні пластини зі Львова, але казали, що навіть якщо ця операція буде успішною, то рухи руки будуть обмежені. У церкві погодилися оплатити цю операцію, але лікарі виявили, що в мене дуже низький гемоглобін, тому порекомендували мені спеціальне харчування, щоб підвищити його. Операцію відклали на тиждень, а мене забрали в реабцентр. У реабцентрі всі молилися за моє зцілення – і я відчув явне полегшення. Через тиждень зробили повторний знімок і знову зібрали консиліум. Цей знімок дуже відрізнявся від першого. На новому знімку не було ані тріщини – і операція виявилася непотрібною. За словами лікаря, це перший такий випадок за всі роки його практики. Це було чудо Боже!
Тоді я побачив, що Бог відповідає на молитви. Але все ж мені було дуже важко довіритися Йому. Я знав, що мені треба ховатися, треба втікати, щоб мене ніхто не знайшов. Тому пішов з реабцентру і знову з головою занурився в гріх. Та наступного року повернувся. У мене були обпечені ноги, і я потрапив у лікарню, де мною опікувався Юра Каніщев, який тоді служив у нашому реабцентрі, потім в Острожці. Через нього я вдруге потрапив на реабілітацію в Новосілки. І тоді я вже добре зрозумів, що Бог живий. До того я вважав, що Писання – це цінні правила моралі, які обов'язкові для виконання. Але того разу я приймав Слово Боже як щось більше, як те, що здатне впливати на нас та змінювати нашу свідомість. Я відчував, що там є духовний зміст. Може, я до кінця не розумів, що таке «духовне», але відчував це.
Одного разу ми з братами з реабцентру мали їхати на служіння в село Пустомити. Перед тим всю ніч мені чомусь снилася історія про Марту і Марію, які зробили різний вибір у своєму житті: одна на користь матеріального, інша — духовного. Прокинувшись вранці, я перечитав цю історію, але вона мені нічого не сказала. На служінні співали псалом, а епіграфом до нього були слова з того ж розділу Євангелії, де йдеться про цих двох жінок. І ось зрештою пастор церкви став проповідувати. Говорив дуже тихенько, і мені доводилося прислухатися до його слів. І ось раптом він каже: «Замисліться: хто обрав яку частку?» І я перед очима побачив реальну картину (гадаю, що це було видіння): як мене з підвалу виносять мертвого. І в ту мить я зрозумів, що обрав правильну частку. Я сиджу в зібранні з «Псалмоспівами» в руках. А що було б, як би я залишив реабцентр і знову занурився у гріх? Чи врятували б мене ще раз? Я відчував, що моє життя закінчилося б саме так, як я це бачив у видінні. Відтоді я почав серйозно ставитися до Бога і будувати стосунки з Ним.
Згодом я прийняв хрещення, відвідував служіння. Та все ж страх бути викритим залишився в мені. Я боявся тих людей, від яких утікав, тому й побоювався зустрічі з рідними. Вони вважали мене мертвим, і я погодився з цим і не шукав зустрічі з ними. Та згодом Бог дав мені зустріч з моїм братом та ріднею. Не буду вдаватися в усі подробиці, але це був переломний момент у моєму житті, коли викрилася та неправда, якою я хотів себе захистити. І з того часу, як зауважив служитель нашої церкви, спіраль, яку я закрутив, почала розкручуватися. Моє життя стало налагоджуватися. Я віддав його в руки Божі. Зник страх і бажання захищатися власними силами. Я покладаюся на Бога – і Він вирішує всі мої проблеми.
Останнє, чим здивував мене Бог, це зустріч з моїми дітьми та колишньою дружиною. Я дуже боявся цієї зустрічі, розумів, що гідний того, щоб мене відкинули. Але одного разу брат сказав мені, що моя донька хоче зі мною поспілкуватися, і дав номер телефону. З острахом я набрав номер. Відповіла старша донька. Говорила приязно, але сказала, що поговорити зі мною хотіла молодша. З розмови з молодшою донькою дізнався, що вона християнка і відвідує п'ятдесятницьку церкву. Я був на «сьомому небі» від щастя і вдячності Богові!
Згодом Бог дав мені зустріч з моїми доньками та колишньою дружиною. З'ясувалося, що за всі ці роки вони жодного поганого слова про мене не сказали. Прийняли мене просто чудово. Ми два дні проговорили. Я так багато дізнався про них і дуже шкодую, що втратив стільки років спілкування з ними. Моя старша донька навчається в інституті на лікаря-реабілітолога. І коли її дідуся розбив інсульт, вона буквально виходила його, вчила його наново розмовляти, і зараз він сам себе доглядає, сам ходить в магазин, навіть доглядає за молодшою донькою моєї дружини. Молодша донька в цьому році готується до водного хрещення. Зараз співає у хорі, допомагає у недільній школі. Коли я відвідав церкву, куди вона ходить, і сказав пастору, що тато Даші Дмитрук, він подякував мені за доньку. Але я відповів, що це не моя заслуга. Це заслуга Бога і її мами, і моє серце боляче стиснулося. Але я дуже вдячний Богові, що Він спас мене, спас мою доньку, і вірю, що Він чинитиме свої чуда в житті моєї родини й надалі.