Переступаючи межу сімдесятиріччя

А Ти, Боже, не кидай мене аж до старости та сивини, поки я не звіщу про рамено Твоє поколінню, і кожному, хто тільки прийде про чини великі Твої!
(Пс. 70:18)

11 травня відбулося святкове богослужіння в місті Ковелі. В Домі молитви, що розташований по вулиці Соборній, члени церкви разом з гостями дякували Богові за свого наставника Сергія Павловича Анчука. Просили у Господа благословення, сили і мудрості для свого служителя. Сергій Павлович на днях переступив межу сімдесятиріччя, а також вже тридцять п'ять років несе служіння пастора.
Не чекав і не привик він до такої уваги з боку інших до себе, і, навіть, признався, що Дня народження ніколи в житті не святкував. В цей день церква згадувала нелегкий шлях, який довелося їй пройти разом із Сергієм Павловичем: скорботи і радощі, хвороби і зцілення, надбання і втрати, труднощі й перемоги …
А історія життя брата почалася в далекому воєнному 1944 році на Рівненщині. Коли 10 травня в християнській сім'ї Павла і Мотрі Анчуків народився хлопчик. На той час жінка залишилася сама на руках з чотирма дітьми, бо чоловік за відмову від зброї був засланий до Сухобезводної. Вперше побачив Сергійко батька уже в п'ятирічному віці.
Нелегким було дитинство брата: утиски, знущання, праця, насмішки в школі, бідність… Працювати доводилось тяжко, бо батько з заслання повернувся з втраченим здоров'ям. Працювати не міг, а хвороба не залишала його до кінця днів. Матеріальні умови також були не завидними. Коли в віруючих влада забрала Дім молитви, Павло Анчук віддав свою невеличку хатину для зібрань. А сім'я на той час складалася із дев'яти душ…
Сергій після закінчення семи класів їде працювати на Південь. У 1965 році, після одруження з Вірою Озеругою, переїжджає до Криму на постійне місце проживання, хоч прожили вони там лише вісім років. Проживаючи на Півдні молода сім'я відвідує зібрання в Старому Криму, Ялті, Феодосії та інших містечках і селах. Бере участь у служінні чим може, використовуючи всі можливості для свідчення Євангелії. Не все було гладенько і рівненько, тому що за братом починає стежити пильне око КГБ.
В кінці 1973 року Сергій і Віра з трьома дітьми на руках переїжджають до Ковеля. Відвідують зібрання, які на той час проходили по хатах. Але вже у 1974 році частина не реєстрованої церкви виходить на відкрите служіння. Разом з нею і сім'я Анчуків. 1979 року брата Сергія обирають на служіння пастора, яке він несе до цього часу.
Нелегкою дорогою вело життя Сергія Павловича і на західній Україні. З восьми подарованих дітей, двох довелося поховати в молодому віці(дочка 26 р., син 24 р.). Дружина брата також уже в вічності. Два рази, по милості Своїй і молитві церкви Бог повертав Сергія Павловича до життя.
«Всього не можливо розповісти, – зізнається брат, – але я можу сказати разом з псалмоспівцем «межі мої пройшли по прекрасних місцях». А «прекрасні місця» це не тільки висоти, Господні джерела відкриваються і в долині…

Відповідає Сергій Павлович:

Коли і як починалося ваше служіння?

Будучи християнином, з молодих років зароджувалося почуття відповідальності та турботи за діло Боже. Господній вплив був прямим у моєму житті, хоч своїм розумом я до кінця цього не усвідомлював. Я не можу сказати, що служіння почалося саме тоді, коли мене обрали пресвітером. Воно почалося раніше, коли брати і Бог давали різні доручення.

З якими труднощами доводилося найчастіше стикатися?

Це проблеми в сім'ях, відношення і повага один до одного в церкві. І найболючішим для мене на сьогоднішній день є стан молоді.
Чи є відмінності між церквою 70-х – 80-х років і сучасною?
Звичайно є. Дивлячись назад, то був час гонінь, приниження та переслідувань. Молоді і старшим потрібно було робити конкретний вибір у слідуванні за Господом. В утисках народ Божий був міцніший, цінили і поважали більш один одного, більше молилися, зібраннями не нехтували.
За теперішній час є навіть написано «Стережіться, щоб свобода ваша не послужила для догодження тілу». Воно так і сталось. Церква сильно засуєтилась, не стало тієї ревності. З одного боку збільшується чисельно, а з другого – духовно слабне. Є грамотні проповідники, а немає сили Божої.

Ці зміни в церкві вас засмучують чи радують?

Радують, що ми маємо можливість вільно, відкрито мати зібрання, проводити їх у різних місцях, наші діти з нами… Але смуток приносить те, що в усіх цих можливостях ревність по ділі Божому падає, немає страху Господнього, входять світські пожадливості, духовно слабнемо.

Чи можете розповісти про особливі випадки милості божої в вашому служінні?

Найпрекраснішим є те, що мене полюбив Господь і беріг на дорозі правди з дитинства і до цього часу. Як вчив покладатись на Нього. Також три рази Господь явно зцілив від хвороб, два з них повернув від смерті до життя по молитві народу Божого.

Якби повернути роки назад і ви знали всі труднощі служіння, ви за нього взялися б?

Питання складне. Труднощі які можуть стрічатися в служінні, певною мірою, мені були відомі. Від служіння я б не відмовився.

Що ви можете порадити молодим служителям?

Розуміти своє покликання. Віддати себе на жертівник служіння Богу, його церкві повністю. Бути чутливим до потреб народу Божого. Жити по Слову Господньому й того навчати інших. Вивчати Слово і молитись. Бути слугою для всіх.

З історії ковельської церкви «Благовістя»

Зародженням ковельської церкви ХВЄ можна вважати 1974 рік. На той час до міста прибуло чимало християн. Стали збиратися по домівках. Але вже в цьому ж році частина віруючих вийшла на відкрите служіння. Вони стали проводити богослужіння в Домі молитви ЄХБ, тільки на різні години. За короткий час віруючі придбали жилий будинок і там стали збиратися. Пресвітером обрали Абрамчука Василя Іларіоновича.
Але цілісно церква проіснувала лише до 1979 року. Між братами та сестрами сталося те, що не є до вподоби Богові. Церква розділилася на дві групи. Та групка що лишилася на місці без пресвітера налічувала більше ста душ. Пресвітером обрали Анчука Сергія Павловича.
Церква стала зростати кількісно і духовно. Стали повертатися і члени з тієї групи що відділилася. В процесі слідування за Господом, церкві доводилось проходити через різні переживання і випробовування. Але разом з тим вона переживала великі благословення.
З приходом свободи в 1991 році почали будувати новий Дім молитви в центрі міста на тисячу місць. Не зважаючи на різні проблеми, з Божою допомогою будівництво було завершене.
На сьогодні церква налічує п'ятсот шістдесят душ. Служіння пресвітера звершує Анчук Сергій Павлович та Сидорчук Анатолій Максимович. Дияконське служіння звершує п'ять братів. В церкві діє три хори (старший, молодіжний, дитячий), струнний оркестр та кілька співаючих груп. Також функціонує недільна школа, де навчається двісті шістдесят дітей. До навчання залучені й діти, батьки яких є невіруючі. Церква веде і євангелізаційну працю в селах: Любитів, Любленець, Ружин, Радошин та інших. Діє також і реабілітаційний центр, де трудиться брат Іван Манчик. В ньому перебуває від десяти і більше людей.
Молодь церкви виїжджає на місійну працю. Допомагає в будівництві Домів молитви у Сумській, Полтавській областях та Росії. Бере активну участь у євангелізація на Ратнівщині. Допомагає в праці з інвалідами.
Але основним є те, що в церкві діє Господь і вона переживає Його благословення.