Подалі від жахів слов'янська

У Слов'янську довгий час проживав наш брат по вірі, волинянин Петро Федорусь. Він народився у с. Перемилі Горохівського р-ну 1959 року. Був членом євангельської церкви села Іванівка (хрещення прийняв 3 липня 1983 року). Брат Петро два роки працював в місії «Голос надії» (1900 –1992). Викладав у Московському теологічному інституті. А потім, у 2000 році, йому запропонували роботу в Слов'янській біблійній школі. Петро мріяв працювати в Україні – і тому з радістю згодився. У Слов'янську він викладав історію церкви, євангелізм, огляд Старого Заповіту, Послання до євреїв, становлення особистості християнина та інші богословські предмети. Нині він із сім'єю (дружина та семеро дітей) тимчасово мешкає в Закарпатській області (с. Нересниця Тячівського р-ну). Брат Петро поділився з нами своїми враженнями про події в Слов'янську. А там справжня війна, яка розпочалася із захоплення озброєними людьми адміністративних будівель.

– Як поставилися жителі міста до чоловіків у камуфляжі та з автоматами?

– По-різному. Були ті, хто називав їх інтервентами, а дехто підтримував, а потім з радістю йшов голосувати за так звану «Донецьку народну республіку (ДНР)». Наше місто якесь особливе. Я б сказав, що більша частина жителів міста була за ту «республіку». Серед віруючих більшість тих, хто за єдину Україну. А всі інші переважно йшли на ті вибори. Я спостерігав за виборами, за тими, хто ходив, як ходив. Дивився на людей, на їхню реакцію. Вони так сліпо вірили, ніби 25-й кадр їх загіпнотизував.

– А тепер, коли «ополченці» наробили багато біди, то до них якось помінялося ставлення жителів?

– Вони їх бояться. Можуть на Юлю, на Ющенка котити бочку. А з тими хлопцями розмова коротка: куля в лоб – і все. Тому мовчать. Як кажуть в народі: «Молодець проти овець, а проти молодця – і сам вівця». Тут ще не викоренений синдром 1937 року: приїде «чорний воронок», заберуть в Сибір на 25 років – і на цьому крапка. Їх гноблять, а вони кричать: «За Родіну, за Сталіна». Така закваска. Більшість людей як гвинтики.

– Що робила церква у цей час?

– Молилася. Активної позиція не займали, щоб іти на площі чи ще кудись, але молилися. До Бога, до миру закликали. Це була найбільш ефективна відповідь церкви на події в цей період.

– До церкви мали якісь претензії сумнозвісні «ополченці»?

– Вони заходили в церкви, і то дуже часто. Зайдуть і починають звинувачувати віруючих, що ховають зброю, що сухарі сушать національній гвардії. Таке придумують, чого зроду не було. Вигадують міфи. Як колись, за часів Андропова, казали, що у Федоруся, мого батька, на городі американський вертоліт сідає і заборонену літературу доставляє, так щось подібне і тепер кажуть. Забирали людей із церкви. Тепер у молитовному будинку церкви «Добрая весть» живуть бойовики, табір у ньому зробили. Біля воріт побудували щось на подобу дзота.

– А ти стикався із «ополченцями»?

– Так. У студентів був захист дипломних робіт, а я був в екзаменаційній комісії. Аж тут кажуть, що прийшли представники «Донецької республіки» і погрожують стріляти, бо ворота зачинені. Їм відчинили ті ворота, вони зайшли на територію. Я виглянув: бачу двоє чоловіків із автоматами. Думаю: в мене немає паспорта, ще заберуть у якийсь підвал на кілька днів до вияснення. Тож тихенько бічними дверима вийшов і пішов у бік степу. А я не знав, що їх не двоє, а п'ятеро, і вони стоять по периметру нашої території і бачать, хто туди входить, а хто виходить. І ось один з них дзвонить своєму командирові й каже: «Вийшов чоловік в синіх джинсах і білій футболці. Стріляти чи не стріляти?» Мій директор почув це і дзвонить мені: повертайся. Я й повернувся. Вони стоять із автоматами і перевіряють у всіх документи. Хоч у мене їх не було, та все добре обійшлося. Повірили, що я місцевий. Тоді командир групи цих «ДНРовців» запитав: «Якої ви віри?» Я сказав, що ми євангельської віри. І зробив їм невеличку доповідь із історію християнства. Сказав, що між православ'ям і євангельською вірою є багато спільного у віровченні, про що свідчить Нікейський символ віри: віра в Ісуса Христа, Трійцю, страшний суд, вічне життя та інше, що різниця в обрядах. Отож,вони всіх перевірили, потім відібрали ноутбуки в студентів і поїхали. Але через три години повернулися, забрали наших студентів і три дні тримали в підвалі міськвідділу міліції. З ними поводилися чемно. Одного брата запитали: «Ти не желаешь на барикадах защищать Донецкую республіку?» А той відповів: «Господь – моя защита!» Його відпустили. Минув певний час – знов їдуть. Шукають директора. А потім, думаю, наступним заберуть мене. Зрозумів, що це почерк 1937 року. То я два дні не ночував вдома. Часто прокидався від гуркоту гармат та кулеметних черг. 30 травня так стріляли, так гриміло, що діти дуже злякалися.

– Ти, переживши таку небезпеку, мабуть, дуже обурений на тих «ополченців»?

– Я б так не сказав. У розмові з ними зрозумів одну деталь: вони також люди і потребують Євангелії. Отой старший групи, коли я розповідав про православну та євангельські церкви з порівняльного богослов'я, мене дуже уважно вислухав і чемно подякував. За них треба молитися, бо і ради них умер Христос, для них є дорога спасіння. Господь їх любить і хоче, щоб вони покаялися. Хай нині наша молитва буде за те, щоб Господь давав відвагу й силу Святого Духа свідчити таким людям, яким свідчив я. Тому що посіяне зерно Божої правди може зійти через деякий час – і ми тих людей побачимо в церкві. Я колись на Ярославському вокзалі в Москві зустрів чоловіка, який покаявся у воркутинській тюрмі, а після відбуття терміну ув'язнення поїхав у рідні краї проповідувати Євангелію як місіонер. Тому наша зброя проти тероризму та бандитизму – не словесні аргументи, не погрози, не збройне протистояння, але щира любов до тих людей, які погрожують віруючим, донесення до них вічної Євангелії, яка сильніша за всяку людську зброю. Ми повинні дивитися на тих людей очима Ісуса Христа, Який першим пройняв у райські оселі розбійника, що покаявся. Сьогодні історія з розбійником має своє продовження. Як і в той час, так і сьогодні двері раю відкриті для найбільш запеклих злочинців.

– Як люди рятуються від того беззаконня?

– Утікають. Слов'янськ тепер – це страшне видовище, там багато жахів. Немає електрики, немає води, немає зв'язку, каналізація не працює. Лікарів залишилося мало. Соціальна допомога на дітей і пенсії не платять, магазинів працює з 10%, на прилавках порожньо, щось схоже на 1990-ті роки. Особливо важко пенсіонерам. Чорний день. Дехто вже голодує. Люди намагаються якось вибратися звідти. Переважно у бік Харкова. Хто має гроші, той бере таксі, а хто й пішки манівцями. Хоча у полі може підстрелити снайпер. На блокпостах перевіряють, особливо – чоловіків. Кому вдалося покинути Слов'янськ, потім їдуть у Київську, Львівську, Закарпатську та інші області. Переважно в центр та захід України. А хтось – і в Росію. Дехто їде на захід і боїться. Навіть і віруючі. Аж трясуться. Бо ж там «бандери» (сміється).

– Як тобі з сім'єю вдалося вибратися із Слов'янська?

– Ми дізналися, що Церква Божа (єпископ Демидович) організовує виїзд людей з міста, зокрема віруючих. А координаторами виїзду є Тамара і Петро Дудніки. Моя дружина подзвонила до Тамари – і вона запропонувала нам виїхати в Закарпатську область, у якій брати-баптисти першими почали шукати притулок для біженців. Їхати з нами дали згоду ще три сім'ї. Церква «Добрая весть» своїм автобусом завезла нас в Харків, а вже звідти ми поїхали в с. Нересницю Тячівського р-ну Закарпатської області, де нас поселили в «Домі милосердя імені Марії Сілоді» обласного об'єднання церков євангельських християн-баптистів. Коли виїжджали зі Слов'янська, то проминули три пости. Перший – сепаратистів. Вони запитали тільки, чи не веземо наркотиків і зброї, навіть документів не перевіряли. На наступних двох українські військові були прискіпливіші, особливо до чоловіків, щоб часом не вирвався якийсь злочинець.

– Що ти залишив у Слов'янську?

– Залишив дім, який купив тільки рік тому, зробив євроремонт. А до того жив по квартирах. Мав намір докупити кілька соток землі, щоб посадити сад. Але війна все перебила. Коли все закінчиться, маємо намір вертатися, але що там застанемо – не відомо.

– А як вас, біженців, прийняли?

– Дуже добре. Радо, як близьких і рідних. Як співають в одній пісні: «Приїжджайте в Закарпаття, приїжджайте люди добрі, завжди будуть раді вам…» От навіть сьогодні (19 червня) привезли подарунок від голови райадміністрації – півкабана. Ми тут вже адаптувалися. Клімат дуже добрий. Тут я себе почуваю здоровішим, як у Слов'янську. А ще нам організували поїздку в Буковель. Ми навіть зі Слов'янська нікуди не виїжджали всією сім'єю.

– Чи залишилися студенти біблійної школи і члени твоєї церкви у Слов'янську?

– Студенти всі виїхали, бо в них уже був випускний. А членів церкви «Нове життя», до якої і я належу, залишилося десь третина, чоловік 80, переважно пенсійного віку. Тримаємо з деким із них зв'язок, хоч він і з перебоями.

– Як можна допомогти тим, хто залишився в Слов'янську?

– Можна надати їм грошову допомогу, щоб мали за що звідти вибратися. Таку допомогу вже надіслали брати і сестри села Рованці Луцького р-ну. Громадський транспорт не працює, а вартість таксі до Харкова 1000 грн (190 км). Тепер бути в Слов'янську – то велика небезпека для життя.

– Що можна побажати жителям Слов'янська?

– Насамперед, щоб Господь утихомирив конфліктуючі сторони, щоб там настав мир. Це може зробити тільки Бог, бо стільки вже багато було різних миротворчих спроб – але все марно. Ми, як віруючі, не маємо ворожого ставлення ні до кого: ні до жителів Слов'янська, які мають інші погляди ніж ми, ні до тих, хто взяв зброю проти мирних жителів. Звичайно, ми засуджуємо їхні вчинки, але знаємо, що вони роблять те, чого не розуміють. І такими були деякі з нас, але Господь просвітив нас сонцем Своєї правди, вивів нас на дорогу життя. Отож, наше бажання, щоб світло Христове засіяло для всіх тих, хто підняв меч. І нехай вони ці мечі перекують на плуги. Це бути до вподоби нашому Господу.