У Бога немає «колишніх…»

Знайшли Мене ті, хто Мене не шукав, відкрився Я тим, хто не питався про Мене!
Ісаї 65:1

9 червня в церкві смт Маневичі відбувся з'їзд братів, які увірували в Господа в ув'язненні. Більше двадцяти колишніх в'язнів з різних куточків України прибули в дім молитви, щоб засвідчити про милості Божі.

Свідчили не тільки ті, хто перебував під вартою закону, а й ті – хто вартував закон. А також брати, що причетні до тюремного служіння.

…А починалося все двадцять три роки тому, в часи перебудови, коли з'явилася можливість реформувати не тільки державу й суспільство, а й людські душі.

У 1991 році, у травні, Іван Міклош, ув'язнений, який був знайомий із Євангелією, звернувся до тюремної адміністрації з проханням, щоб запросила в зону віруючих. Коли брати отримали запрошення, то троє з них пішли з Бібліями в зону з незвичною місією, бо до цього часу Слово Боже сіялося в таких місцях лише через ув'язнених за віру членів церкви. Отож, віруючих пропустили, але пильно стежили за кожним їхнім кроком і словом. Першим проханням засуджених було, щоб віруючі пояснили місце писання з Дії святих апостолів про злиття Духа Святого (Дії 2:1-13). З одного боку, питання було провокаційним, а з другого – глибоким. Люди за ґратами почали вникати в Слово. Такі відвідини тюрми братами повторилися кілька разів.

З 1992 року почалося регулярне тюремне служіння. Церква на чолі зі своїм служителем Олексієм Дульком підтримала й благословила братів. За цей труд взялися Микола Савчук, Володимир Кондратюк, Сергій Шишик, Віктор Хацевич та інші. Не все було просто й легко. Зі слів Віктора Хацевича : «Спочатку я виходив звідти (із зони) як вижатий лимон, а потім (через роки) – ішов туди й зміцнявся духом». Коли ж настало те «потім»?
Спочатку виділили кімнату, яку ті, хто приходив послухати Слово Боже і помолитися, назвали «молитовною». Багато питань, вагань, проблем і молитов…

Уже у 1994 році відбулося перше водне хрещення. У заповіт з Господа ввійшло п'ятеро братів-в'язнів. Наступне хрещення відбулося в 2003 році. Цього разу охрестилося вісім душ. На території Маневицької колонії навіть діяв Міжнародний біблійний інститут.

На сьогодні багато що змінилося. Мінялися режими та правила для ув'язнених. Дехто з братів, що розпочинали служіння, виїхали за кордон, хтось відійшов у вічність. Хтось вийшов на волю, хтось поїхав додому, а хтось лишився в Маневицькій церкві, у якій тепер виконує служіння пастора Анатолій Тарасюк. Громада й надалі підтримує братів, які виходять з ув'язнення, бо на свободі, виявляється, стояти у вірі важче. Кожного з них стараються залучити до якоїсь праці. Відповідальність за тюремне служіння церква доручила Івану Клецю. До праці долучаються не тільки брати, а й сестри, готуючи передачі та приводячи до ладу одіж засуджених.

У кожного своя життєва дорога, але дорога до Бога тільки одна – через Ісуса Христа. А тому праця Духа Святого не змінилася. Господь і надалі торкається сердець тих людей, що перебувають не тільки у фізичній, але й у духовній неволі, та дає їм свободу в дусі. Тоді вони можуть сказати разом із автором цих слів: «Із Христом і тюрма – свобода, без Христа і свобода – тюрма».

Дивлячись на світлі, усміхнені лиця, слухаючи свідчення братів, ніколи не повіриш, що ці люди колись були відокремленими від суспільства. Якась вражаюча щирість і простота відчувається в їхньому ставленні до оточуючих, неприхований біль за тих, хто, вийшовши з ув'язнення, відпав від віри.
Сьогодні більшість із колишніх засуджених несуть служіння. Хтось трудиться на місіонерстві, хтось в реабілітаційних центрах, хтось проповідує, хтось співає, а хтось свідчить про милості Божі у власних віршах…

Пам'ятайте, у Бога немає «колишніх засуджених» – у Нього є Його діти, яких Він любить. Коли люди бачитимуть у вас світло, то в ньому побачать, не вас, а Христа. Божого вам благословення і натхнення у праці та сили стояти у вірі!