Ігор ПАНФІЛОВ: Я завжди мав упевненість, що покликаний працювати з молоддю

Інтерв’ю з відповідальним за молодіжне служіння об’єднання церков ХВЄ Волині
Ігорем ПАНФІЛОВИМ

— Яким був твій шлях до Бога?
— Коли я народився, батьки були невіруючі. Десь у 14-річному віці я та мама стали ходити на богослужіння. Я також відвідував заняття недільної школи — і в 15 років покаявся. У 16 Бог хрестив мене Духом Святим, а в 17 — я прийняв водне хрещення.

— Як ти можеш описати свою зустріч з Богом?
— Мені важко визначити якесь одноразове яскраве відчуття. Це відбувалося протягом всього мого життя. З самого дитинства читав Біблію. Потім у підлітковому віці почав ставити різні питання щодо Біблії та віри в Бога. Отримував певні відповіді, роздумував — так я шукав Бога. І згодом настав момент, коли усвідомив, що повинен покаятися перед Ним.

— З чого почалося твоє служіння в церкві?
— Я мав можливість навчатися в недільній школі аж до 16 років. Потім у нас організували перший інститут РУБІ. Ми записалися туди, хоча були наймолодшими в групі. Стали читати богословську літературу, більш серйозно досліджувати Писання. Через досить короткий проміжок часу я почав проповідувати на дільничних зібраннях, які проводилися по квартирах. А в 17 років став займатися з молоддю нашої дільниці на Вишкові (район м. Луцька). Коли на Вишкові організувалася окрема церква — Церква Святої Трійці, став керівником молоді. Потім мене обрали заступником обласного керівника молоді. Тепер я диякон-адміністратор у церкві та завідувач відділу молоді Волинського об’єднання ХВЄ.

— Яка твоя особиста практика спілкування з Богом, вивчення Біблії?
— Маю хороший звичай: щоранку і щовечора читаю Писання і спілкуюся з Богом. Я не маю для цього визначених годин, тому що повертаюся додому в різний час. Але якщо навіть приїжджаю додому о 2-ій годині ночі, все одно читаю Біблію перш ніж заснути. Зазвичай я прочитую Біблію двічі на рік. Найчастіше читаю все за порядком, решта — за натхненням. Іноді протягом дня виникає бажання прочитати той чи інший уривок або ж, коли до проповіді готуюся, читаю ті уривки, які буду використовувати в проповіді.

— Як ти зрозумів своє покликання, місце в церкві?
— Я чомусь завжди мав упевненість, що повинен працювати з молоддю. Ставши молодіжним керівником на дільниці у свої 17, мені якось вдавалося організовувати людей, яким було й по 25-30. Як уже тепер зрозумів, це дуже важко, а тоді все вдавалося якось природно. Таким чином усвідомив, що це — моє. В церкві мені пропонували й інші напрямки служіння, але я відмовлявся, бо відчував, що моє покликання — у молодіжному служінні.

— Що ти порадиш молодим людям, які не можуть визначитися зі своїм покликанням?
— По-перше, треба робити те, що тобі подобається, і, по-друге, те, що в тебе виходить. Якщо справа вдаватиметься тобі й приноситиме задоволення, ти зможеш найбільш ефективно працювати. Якщо ж ти постійно змушуєш себе щось робити, до того ж воно в тебе не дуже й виходить, то треба замислитися. Я не говорю, що завжди має бути легко, що ні з якими проблемами не стикнешся і жодних надмірних зусиль не докладатимеш.

— Чи міг би ти просто відвідувати богослужіння в неділю і більш нічого не робити в церкві?
— Не можу відповісти на це питання, тому що такого не уявляю. Із самого початку, від дня свого навернення, я був у служінні, тому не маю з чим порівняти. Для мене життя — це служіння. Я переконаний, що людині, яка не служить, дуже важко бути в церкві. Вона знайде для себе безліч занять, які відведуть її від Бога. Тому одна з гострих проблем — коли молодь нічим не зайнята, байдужа до служіння.

— А що тебе особисто мотивує до служіння?
— Бог викликає бажання і дію! Кожна людина, яка пізнала Бога і відчула Його любов та велич, не може просто сказати: «Я не буду нічого робити». Пригадати хоча б Ісаю, який стояв перед Богом. На Божий заклик він відповів: «Ось я, пошли мене!» Так само й ми, перебуваючи у близьких стосунках з Богом, оцінюючи Його жертву, відчуваємо в собі бажання служити Йому. Люди просто до кінця не усвідомлюють те, що для них зробив Бог, тому й залишаються байдужими.

— Але ж основна частина церкви — люди, що пережили покаяння і навіть хрещення Святим Духом…
— Людині мало якогось одноразового переживання Бога, яке вона отримала в день покаяння, хрещення тощо. Ми щодня потребуємо підзарядки, постійного перебування в Бозі. Саме це спонукує до служіння. Якщо ж спілкування з Богом переривається, зрештою це призводить до пасивності.
Звичайно, буває так, що й ми, служителі, не підтримали когось в його бажанні служити. Але якщо людина вкорінена в Бозі, то ніхто не зможе відвести її від виконання довіреної Богом справи.

— Як одруження вплинуло на твоє служіння?
— Позитивно вплинуло. У більшості випадків відхід від служіння під приводом одруження — звичайна відмовка. Хоча стає більше труднощів і випробувань (особливо, якщо хтось хворіє), клопотів більше, але сім’я для мене — це в першу чергу опора й підтримка. Сім’я взагалі створена для того, щоб бути допомогою, а не тягарем.

— Чи часто у твоєму житті бувають важкі моменти?
— Як же без них? На те воно й життя, щоб долати труднощі. Просто з роками навчаємося правильно реагувати на них. Коли був молодший, то якщо щось не вдавалося, я був готовий все покинути. На даний момент такого не буває. Я розумію, що маю це пройти й лишитися вірним Богу, Який допускає різні ситуації в житті й підкріпляє в них.

— Що б ти назвав найбільшою пробоїною сучасної церкви?
— Я думаю, найбільша проблема — це відсутність єдності. Коли в церкві єдність, то жодні лжевчення або інші проблеми не мають руйнівного впливу. А ми всі ніби й маємо одну ціль, але досягаємо її по-різному, і переконані, що саме ми праві і всі інші повинні діяти так, як діємо ми. Навіть в межах нашого п’ятидесятницького об’єднання (про інші конфесії я вже не кажу) є протилежні бачення, і людям дуже важко зорієнтуватися. Розумію, що час іде до кінця, і ми, напевно, ніколи не досягнемо повної єдності та взаєморозуміння. Останній час якраз і характеризується тим, що люди стають самолюбні й упевнені в тому, що кожен з них правильніший за іншого. Люди не хочуть навіть заради спільної високої цілі пожертвувати власними поглядами. А причиною цього є егоїзм.

— А щодо молодіжного служіння — яка проблема є найбільш актуальною?
— Те, що у молодих людей мало ревності до праці. Є люди, які можуть виконати певне доручення, але дуже мало таких, які б проявляли власну ініціативу. Саме тому ми організовуємо з’їзди, конференції, спілкування — щоб люди могли більше пізнати Бога і загорітися ревністю. Якщо молоді люди скуштують, тобто переживуть Божу присутність, тоді й будуть плоди.

— Наскільки великим ти бачиш сьогодні розрив між старшим і молодшим поколінням?
— Так, він є і з кожним роком зростає. Тепер є поділ навіть між старшою і молодшою молоддю, не те, що вже між дітьми та їхніми батьками та дідами. Проблема в тому, що ми забуваємо, якими були самі.
Потрібно шукати те, що єднає, а не те, що роз’єднує. Тут обом сторонам треба йти на компроміс: молоді поважати старших, а старшим — не гордувати молодим поколінням і намагатися зрозуміти власних дітей, вникаючи в їхнє життя, проблеми та інтереси. До речі, керівник молоді — це якраз така людина, яка стоїть між двома поколіннями і якій не раз доводиться шукати баланс і йти на компроміс, щоб пом’якшити непорозуміння між двома сторонами.

— Яке місце повинне займати в церкві зовнішнє служіння (місія, євангелізація)?
— На даний момент переважає все ж внутрішньоцерковне служіння, хоча між цими напрямками має бути баланс. Якщо всередині церкві ведеться активна праця, якщо там хороші проповіді, гарний спів, щирі молитви й тепла атмосфера — це чудово. В таку церкву легко привести людей після євангелізації, там вони зможуть духовно зростати. Якщо ж євангелізаційна праця не вестиметься, тоді церква буде замкненою в собі. Тоді невикористана енергія призведе до внутрішніх конфліктів та конкуренції.

— Чи достатній, на твою думку, рівень душеопікунства в церкві?
— Думаю, не достатній. Хоча є різні рівні душеопікунства. Є рівень, де лише пастор може проводити певні бесіди, давати поради, спрямовувати. А є рівень, на якому всі ми можемо підійти до брата чи сестри, підтримати, втішити, просто посміхнутися чи розпитати про життя. Служителі зобов’язані працювати і над собою, і навчати людей бути уважними й привітними до інших.

— Чому, на твою думку, є багато людей, які не можуть довіритися служителям?
— Якщо люди довіряють служителеві, то вони до нього прийдуть. Це залежить також від атмосфери, яку створили служителі в церкві, від навчання, яке проводиться. Якщо служителі вірні й не розголошують того, що почули на сповіді, якщо вони практикують більш тісне спілкування з членами церкви, тоді людям буде легше довіритися їм.

— Є така практика на служіннях − закликати людей «до кафедри» для молитви за їхнє обновлення. Служителі моляться і люди йдуть назад — часто з тими самими невирішеними внутрішніми проблемами. Цього, на твою думку достатньо? Чи може це замінити душеопікунство?
— Я думаю, взагалі це добре, що за таких людей моляться. А далі їм самим слід підходити до своїх служителів за порадою, особливо, якщо немає зрушення, якщо їхня проблема не вирішується. Цьому потрібно вчити людей. Якщо ж вони не підходять самі, то керівники молоді повинні помічати тих, які постійно виходять на молитву, розпитувати, з якими труднощами вони стикаються і як можна їм допомогти. Потрібно цікавитися людьми.

— Наскільки важливо для християн сьогодні підвищувати рівень власної освіти?
— Я сам розпочав навчання у 16 років в РУБІ. Потім закінчив Національний університет «Острозька Академія», факультет релігієзнавства. Це світська освіта. Потів закінчив Київський біблійний інститут, а тепер навчаюся в Київській духовній семінарії. І виступаю за те, що потрібно навчатися. Боже Слово закликає: «Ідіть і навчіть!» А той, хто сам не вчиться, я вважаю, не має права і вчити. Можна навчатися і вдома, отримувати від Бога мудрість. Але я по собі зауважив, якщо вчишся в певному закладі, це тебе стимулює працювати більш активно. Там є звітність, і ти просто змушений щось читати, досліджувати, коли навіть немає особливого бажання.

— Як виникла ідея проведення молодіжних з’їздів на Волині? Хто входить в оргкомітет?
— Ми їздимо і на з’їзд у Малин, але Волинь дещо відрізняється від інших областей, має деякі інші погляди… Тому ми вирішили провести свій з’їзд, який вперше відбувся у 2011 році, хоча ідея про його проведення виникла трохи раніше.
У нас є відділ молодіжного служіння, куди входять регіональні керівники молоді. І всі подібні питання вирішуються на зустрічах цих керівників. Що ж стосується програми з’їзду та конкретних технічних питань, то над ними працює група Луцьких молодіжних керівників.

— В чому специфіка організації даного з’їзду? Чим він відрізняється від з’їзду в Малині.
— У нас з’їзд відбувається три дні. Молодь розселяємо у будинки до віруючих людей. У Малині — з’їзд триває 8 днів, молодь живе у наметах, сама готує собі їжу…

— З якими труднощами доводиться стикатися під час організації та проведення з’їзду?
— Найбільша проблема — різні погляди на цей захід. Якби була одна думка, то було б набагато легше. А так одні підтримують проведення з’їзду і охоче відпускають молодь, інші — категорично забороняють.
Взагалі, з’їзд проводиться під керівництвом обласного об’єднання, тому якщо отримуємо якісь зауваження від об’єднання, то враховуємо їх, вносимо певні корективи. Якщо ж кожна церква почне коригувати роботу з’їзду, форму проведення чи щось інше, то всім догодити не зможемо. Хоча ми готові приймати зауваження від усіх людей, прислухатися, радитися, робити висновки. 

— Що є основною метою з’їздів?
— Збудування, духовне зростання молоді, а також спілкування молодих людей між собою. Та це мета не лише цих з’їздів. Вони є лише частиною в цілому комплексі заходів, спрямованих на те, щоб молодь пізнавала Господа і служила Йому. Ми хочемо, щоб особливі духовні переживання давали людям поштовх до праці в церквах, до місіонерського служіння…

— Що, на твою думку, є найбільшим досягненням цих з’їздів?
— Найбільш позитивне — те, що молодь згуртовується. По-друге, молодь запалюється бажанням служити Богові. Я чув не одне свідчення людей, які, приїхавши зі з’їзду, почали працювати в церкві. Знаю таких, які після з’їзду поїхали на місію. Як на мене, той, хто приїжджає з внутрішньою спрагою, отримує те, чого потребував.

— Які висновки були зроблені з досвіду попередніх з’їздів? І чи є якісь плани на майбутнє?
— Ми постійно збираємося після з’їзду, аналізуємо його. Дивимося, що вдалося, а що ні. Дещо змінюємо і щодо програми, і щодо залучення людей. За цих чотири з’їзди усі райони-учасники взяли участь у служіннях. Плануємо подібний захід проводити і в наступному році. Можливо, буде змінене місце проведення. Але в даний час планувати щось дуже важко. Багато залежить від того, як розвиватиметься ситуація в нашій країні.

— Що б ти хотів побажати читачам, зокрема молоді?
— Бажаю, щоб кожен знайшов своє покликання, своє місце в церкві, бо кожна людина повинна бути задіяна. І, що ще важливіше, хай кожен буде вірним у тому, що йому доручено. Іноді ми кажемо: «Ось це чи ось те я зробив би, а ось того — не хочу». А в Бога зовсім інша логіка. Він довіряє нам певну справу і чекає від нас вірності. Якщо ж ми будемо вірними навіть у малому, то Бог поставить нас над великим.